Лина Костенко Вот так пройду
не зацеплюсь за ласковое слово.
Ты души брал. Ты Вельзевул и ад.
А я не отдала - живая снова.
Из уст пылали языки огня.
Но если б ограничилось всё тем.
Ты был высокий - солнце среди дня,
сомненьям укорачивая тень.
Таким останься. Я ж доверюсь ливням.
Молиться стану пням... Тех пней орда...
Я не люблю несчастных, средь счастливых
судьба моя, свободна навсегда!
Отак пройду крізь твій великий подив,
не зачеплюсь об лагідні слова.
Ти Вельзевул. По душу теж приходив.
А я не віддала її - й жива.
У тебе з уст пашіло біле полум,я.
Аби ж то й окошилося на тім.
Ти був високий, наче сонце полудня,
і сумнівам скорочувалась тінь.
Таким лишись. А я піду у зливи.
Молитись пням... Такі тотальні пні...
Я не люблю нещасних. Я щаслива.
Моя свобода завжди при мені.
Свидетельство о публикации №116013006176