Чом же ти заснула бiля стелi

Чом пустила ти її до хати?
Чом же їй всміхнулася сама?
Ти відкрила серце її гратам,
Пригорнувши лиш шматок сукна.
Чом її холоднії долоні
Обіймали стиха твою тінь,
І ховали серце у полоні
Сірих непомітних павутинь?
Чом же ти довірилась їй тоді,
Чом же повести себе дала
В ту пітьму зачумлених мелодій,
В ту пітьму, де жаль зійде з чола?
Чом же ти заснула біля стелі?
Чом же не встаєш вже котрий день,
Коли осінь тобі стиха стелить
Листяну багрянцеву шинель?
Певне, щось шукала ти невпинно,
Та не встигла - так і не знайшла...
А вона стоїть в тебе за спиной,
Усміхнулась тільки... і пішла.
Чом же ти здалася, сумом скута,
Впавши сном лихим до килима...
Може, ти хотіла повернутись
У той світ, де кожен день зима,
У той світ, куди пісні не линуть?
І полишив клітку вільний птах...
В чом серденько чисте було винне,
Що тепер закуте в кайданах?
Чом зімкнулись намертво повіки
І погасло серце у грудях?
Чом ступила ти тоді навіки
На сумний безповоротний шлях?
Вже холодні зимнії кургани
Устелили срібне волокно.
Чом же мариш досі тими снами,
Коли ранок морозить в вікно?