София

Як ти там живеш, Софіє,
Серед цих буденних днів,
Днів моїх юнацьких мріє,
Мріє нездійсненних снів?

Я створив для себе казку
Про твою земну красу,
Мов за гріх пекельний кару,
Все життя її несу.

Навіть в час той навіжений,
Як у муках я конав,
Ти з’явилася до мене
У моїх тривожних снах.

Ти вселяла в душу віру
Серед лютої зими,
По глухих нетрях Сибіру
Розгубив про тебе сни.

Що я тільки не намарив,
Про що тільки я не снив,
Ніби й там, де сині хмари,
Я з тобою й то ходив.

То ми в лузі, то десь в полі,
По дорозі за село,
Нашим зустрічам ніколи
Кінця й краю не було.

Ось в казковім фаетоні
В далечінь простягся путь,
І баскі скажені коні
В невідоме нас несуть.

А довкола різні дива
Із сугробів та снігів.
Ти усміхнена, щаслива,
Твоя мова – наче спів.

-2-
Твої плечі я невміло
Обгортав в теплу шаль,
Мов на крилах ми летіли
По дорозі, мов кришталь.

В далечінь, в світи незнані,
У країну щастя й мрій,
І застиг в тяжкім риданні
Чорний лютий буревій.

А потім, яксь ненароком,
Все згубилось в юрбі днів,
І за кілька довгих років
Тебе знову я зустрів.

Я вже вславлений, відомий,
Зна про мене увесь світ,
Біля твого стою дому.
Скільки зим пройшло і літ?

Пам’ятаєш… Ні, не треба
Про минуле споминати,
Хоч тоді я міг для тебе
Зорі з неба познімати.

Та не сталось, як гадалось,
Як омріялося в снах.
Розгубилось, розтопталось
По сибірських таборах

Все пройшло, зажила рана,
Загубилась ти у снах,
І тебе, моя кохана,
Я узнав в чужих очах.

Але пам'ять про кохання
Я проніс через життя,
Може, тому біль й страждання
І дзвенять в моїх піснях.

Ти другого вже дружина,
Не живеш давно в селі,
Лиш струнка сумна ялина
В твоїм батьківським дворі

Із-за хати задивилась
На дорогу в далечінь.
Може, їй ночами снилась
Мого серця вічна біль.

Як прохожу мимо двору
Стишую невільно хід,
Лізе думка в душу хвору,
Що ти вийдеш до воріт.

Ні, не вийдеш. Що гадати?
З голови гоню думки,
А вони лізуть, прокляті,
Мов солдат чужих полки.

Окуповують всю душу,
Мої стерплі почуття,
І я знов вертатись мушу
У оте страшне життя.

Все прекрасне, ніжне сплине,
Зникне, наче в тумані,
І такі жахні картини
Уздріваються мені.

Якось ти взяла газету,
Тобі навіть невтямки,
Що ти сталінським портретом
Крейду витерла з дошки.

І за ту страшну провину
Тебе в цвіті юних літ,
Як зрадницю батьківщини
Засудять на десять літ.

Ти ж навчалася найкраще
В школі серед всіх подруг,
І з’явилося нещастя
З-за недружних їх послуг.

І пройдуть роки в неволі
По в’язницях й таборах,
У етапах під конвоєм
Пройде твій дівочий шлях.

І в телячому вагоні,
Озвірілі, мов вовки,
Спраглу, змучену, голодну,
Розіпнуть тебе стрілки.

І кричать ти будеш марно,
Звать на поміч цілий світ…
І так підло, так вульгарно
Понесеш насилля плід.

Ти й не ти, о моя мріє!
Як дві капельки води!
О, покидьки, люди-звірі…
Боже, господи, де ти?

Ти невже ж бо ти не бачиш?
Та невже ж бо ти оглух?
Той шалений крик дівочий
Назавжди врізався в слух.

А ти, вбита страшним горем,
Проклинаючи ввесь світ,
У душі з пекельним болем
Понесеш насилля плід.

На брудних, холодних нарах
В вісімнадцять своїх літ,
В муках, болях і кошмарах
Син появиться на світ.

І ненависть до дитини
Перетвориться в любов,
Бо в небажаного сина
Материнська, твоя кров.

А як він на ноги стане,
І ти звикнеш до всіх мук,
Заберуть дитя кохане
З материнських твоїх рук.

З часом те пекельне горе
Зітруть з пам’яті роки,
І твій син не взна ніколи,
Хто і де його батьки.

А дитя те беззахисне
Спітка доля нелегка,
Зроблять з нього комуністи
Собі в’язня чи стрілка.

Ну а ти, о моя мріє,
Свій продовжиш тяжкий шлях,
Повезуть тебе злодії
По етапах й таборах.

Брудна, схудла, постаріла,
По бараках підеш ти
Пропонувать своє тіло
За черпачок баланди.

І ніхто тебе не схоче,
(Та хто здатний тебе брать?)
Той плюється, той регоче,
А той радить, наче брат.

«Чо напали на дитину?»
(Бач, й захисник ще знайшовсь!)
Пропонує картоплину,
Що в смітті собі знайшов.

Ти тремтячими руками
Картоплинку ту береш,
І безкровними вустами
Тихо шепчеш:  «Ну а де ж?..»

«Бог з тобою, йди дитино,
Ти вже якось покріпись,
Пам’ятай, що ти людина,
Як би не сміялась жизнь».

І ти плачеш, і я плачу,
Очі заволік туман,
І нічого більш не бачу,
Тільки сніжний ураган

Замітає, несе в прірву
Брудне й підле із землі…
Тільки я з душі не вирву
Всі ті спомини жахні.

Ось і все… Скінчив я казку
Про любов та про красу.
Ти пробач мен, будь ласка,
За її незграбну суть.

Не було цього з тобою,
Все наснив я, нагадав
У той час, як я у неволі
Я знесилений конав.

Хоч немало я там бачив
Доль спаплюжених таких,
Дасть Бог, їх колись оплачу
У своїх піснях сумних.

А якщо я не зумію
Відшукати в серці слів,
Хай ця пісня про Софію
Буде пам’ятником їм.

1949 р.