Собор

Йому кілька століть від роду.
Переступаю я поріг
Історії мого народу.
Чого її ти не вберіг,

Народе мій? – Чого? – питаю
Так голосно, аж йде луна
І десь під куполом лунає,
Відлунням в серце б’є вона.

Яка у тім була причина,
Що ще в ту сиву давнину
Історія таку вчинила
Несправедливість нам страшну?

Чи то земля твоя святая
На протязі цілих віків
Заздрісні очі виїдала
В твоїх сусідів-ворогів?

Чи не було ніколи ладу
Поміж гетьманів та вождів?
А чи чинили те за ради
Чужих ідей, своїх чинів?

Чи за яку страшну провину,
Яку вчинить народ наш міг,
Господь скарав тебе, Вкраїно,
І лиш тепер простив нам гріх?

І встав з руїн ти величавий,
Хоч і обшарпані боки,
Але ти гордий, наче слава,
Що не вмирає за віки.

Стоїш, неначе б то з полону
Лиш повернувсь в рідні краї.
О, чудо творення ікона,
Краса всієї ти землі!

Половців знав ти і монголів,
Скаженого Петра, фашизм,
У рабстві був ти і в полоні,
І пережив соціалізм.

Це він загарбав твої дзвони,
Пропив і розікрав добро,
Спаливши книги та ікони,
В серцях посіявши нам зло.

Де-де лишилась щикотурка,
Сліди від фресок на стіні…
Це не монголи і не турки –
Сини лукавії твої

Докінчили ганебну справу,
Байдужі до долі людей,
Пропили, продали державу
За ради не своїх ідей.

Їм всім плювать було на тебе
І на історію твою,
Гребли, ненаситні, під себе,
Вславляючи підлість свою.

Але міцний фундамент, стіни
Не по зубах були катам,
І ти встояв. Стоїш вцілілий!
Дай Боже сили тим майстрам,

Що тебе взялись відновити,
Вернути велич і красу.
І будеш ти довічно жити,
Як Божий Син Христос Ісус.

І дочекаєшся гетьмана,
А він таки колись прийде!
Оновить, залікує рани
І нас до щастя приведе.

І засіяєш куполами
В небесній сонячній імлі,
І стане згода поміж нами
«На нашій, на своїй землі!»

1969 p., Приморськ