Про свою Музу

У мене Муза – незвичайна діва,
що може сотворить немало дива,
а інколи десь забреде надовго,
і днем з вогнем не знайдеш її томну.

Вона зненацька може заявитись
та так невчасно, що не дасть помитись.
Буває ще на горщику впіймає,
сидить десь поряд і не заважає.

А то прилипне прямо у авто,
ніщо їй не завада і ніхто.
Зненацька щоб не втрапити і халепу –
мерщій на тормоз, краще ніж до склепу.

А інколи піймає за обідом
чи на балконі, як милуюсь видом.
Буває прямо в теплу ванну влізе,
тоді корито стане, як валіза.

Вночі вона немовби чорна кішка
поладилась залазити до ліжка.
Шмигне під ковдру і собі дрімає,
а в мене сну до ранку вже немає.

Та хоче досадити ще мені –
припреться боса прямо уві сні.
Який тоді там в біса відпочинок,
хвать олівець і пишеш на починок.

А тільки-но зайдеш до інтернету,
вона вже суне мовчки по паркету.
Все рівно їй, твориш чи пишеш пулю,
завжди тримає у кишені дулю…

Не дасть спокійно глянути кіно,
пограти в шахи, навіть в доміно.
Та і цього здається їй замало,
недавно в ополонку завітала.

Не встиг пірнути у холодну воду,
вона вже тут, хоч і не знала броду.
Мороз такий, що пальці задубіли,
та Музі геть нема до того діла.

Прийшлося все навіяне потому
нести в „макітрі“ до самого додому.
Родилася така вже „Гра ілюзій“,
донині не позбувся всіх конфузів.

З тих пір завжди готовий я до бою,
бо ноута ношу завжди з собою!

22.01.2016