Каяття

Я не молюся в самоті
До господа чи неба,
Мені, ти знаєш, у житті
Нічого вже не треба.

Ну нічогісінько, їй-бо!
Сорочку можу зняти!
А крові хочеш – то чого?
І кров можеш смоктати.

Сідай, вмощайся позручніш,
Дудли, скільки улізе,
А щоб улізло в тебе більш,
Закуй мене в залізо.

Ти п’єш її, немов нектар,
Тобі не привикати,
А наді мною он ліхтар,
Навколо нього – грати.

А я ніяк не міг збагнуть,
Навіщо це, для чого?
Там день і ніч метал кують,
Нового роблять бога.

Дійшло, та пізно. Ну й дурак!
Святим би міг би стати.
Коли б закони знав, де й як
Стоять повинні грати.

І здорово тоді б зажив,
Молився б до упаду,
А від безділля сотворив,
Гляди, якусь шараду

Чи теорему там якусь,
Чи спростував би Ома,
А то вдовбали, мов бику,
Що скрізь все аксіома.

Твоє призначення одне:
Зробити більш, менш з’їсти,
А теореми й остальне
За тебе зроблять «-істи».

Живий – й нівроку! Вижив бач!
Дарма, що не на крові,
І ось тепер бувший палач
Освідчився в любові.

І кається, що був дурак,
Що він не винуватий,
Воно, можливо, що і так,
Але ж Ісус – розп’ятий.

1970 р.