Я розкажу тобi, дитино, про життя - 6 частина

«Життя, воно заплутане таке»

– Я розкажу тобі, дитино, про життя,
що бачила, що чула і пізнала,
не знаємо всіх істин до кінця,
хоч тисячу років живи – це мало.

У роздумах,
розгрІбаю смітник…
поназбирала, за життя, по трішки –
брехні і правди,
сміху й болю крик,
в душі і ангели співали, й дерли кішки.

Життя, воно заплутане таке;
дороги вправо, вліво і по колу,
раз – серце каменем,
а другий раз – крихке,
лише душа, бій не здає ніколи.

Доню, дивуєшся, невІдомо є все,
тобі здавалося – усЕсвіт знаю я?

Єдиний Бог, науку в світ несе.
Кожній людині порція своя.

На мою долю виділив одне,
на твою – інше, кожному порізно,
у когось – легше, у кого – складне,
кому потрібно м’яко,
кому – грізно.

***
Що я казала?
Кажи голосніше?
Бог не карає, бо Він – є Любов?
Я і тепер скажу, як і раніше.
Так. Не карає!
Повторю це знову й знов.

Про покарання – ми! придумали таке.
Знайшли собі причину в оправдання,
коли все змішуємо – грішне і Святе,
до пізнання – лінь! не дає старання.

Людина є лінива по собі,
я, зараз, про роботу не фізичну,
у цій, земній, суЄтній боротьбі,
складаємо картину усім звичну –
грошей побільше,
смачно попоїсти...
(спокуси забирають у полон),
світ подивитися...
По суті ми – туристи.

Час пролітає, мов химерний сон.

А вчення Бога відкладаємо на завтра,
на після завтра…
а тепер – я в кріслі,
стара, розбита, лише в серці мантра –
пізнання мої і мізерні, й стислі.

***
О. Дякую. Чути це приємно.
Мудрою рахуєш стару бабу.

– Слухати вас і цікаво,
 й не даремно –
складуєте всі думки до лАду.

– Теж радію.
Стала у пригоді,
хоч комусь, у цім великім світі.
Ну. Вже перестань.
Хвалити годі.
Все ж, приємні похвали ці миті.
Їх, так мало, у житті старечім,
летимо, тихенько, в інший вимір,
в цій дорозі, вже не заперечиш,
«всякій війні» - мир!
Найкращий вибір.

***
Що потрібно – маю навкруги.
Мої речі, як і я – старі й не модні,
свідки мої – радості й туги,
завжди разом, вчора і сьогодні.

В них, частина пройдених доріг,
частина - друзі і частина – діти.
Хтось – переступив життя поріг,
їх дарунок, буде серце гріти.

Діти просять: «Мамо, поміняй,
ці меблі вже старі,
є гарні, нові,
зробити хочемо тобі у хаті рай,
живемо й тілом, а не тільки в Слові.
Нам, мамцю, соромно людей.
Скажуть: «Маєш ти невдячні діти».
Шкодуємо і часу і грошей,
на старості могла б гарно пожити».

Кажу, вам діти, що сказала їм:
«Життя не подарує вже нічого.
Вже мало сплю і також мало їм,
мені не треба нічого нового.
Тут, кожна річ…
в дитинство повертає,
у молодість, у ті живі роки,
щоранку пам'ять цим мене вітає,
не так болять намуляні боки.

Ця тумбочка, то є моя подруга,
її немає, вже на Небесах,
це є життя у двадцять років смуга,
в моїй душі і у моїх літах.

Ось, ця хустина, це моє кохання,
буде зі мною до самого скону,
найбільша радість…
і таке ж страждання…
але ці спогади я не віддам нікому.

А цей ведмедик і ось ця, собачка,
синочку подарунок на п’ять літ.
Довго збирала… тут, уся «заначка»,
немало в ній випробувань і бід.
В очицях щастя,
його радий сміх,
перекривали всі голодні дні,
коли, в сльозах на щоках, танув сніг,
бо ми лише удвох, на чужині.

А цей диван і крісла, скатертина…
у кожного історія своя,
ікона, чашка, ліжко і картина…
це пам'ять друзів. Не тільки моя.

Що в руки візьмеш, там живеш цей день.
Тепер життя моє на самоті.
А що.
Кому потрібний старий пень?
Така вже само, як і меблі ті».

***
То ти, дитино, старих не суди,
Мов, Плюшкіни,
шкодують всяке смІття.
Цим розпач в їх серцях не розбуди.
То їх життя. Їх одяг. Їх лахміття.

Поки жива, не хочеться, повір,
щоб мою пам'ять на смітник, без просу.
Кажу це твердо. Без усяких лір.
Цим, нашу душу залишають голу й босу.

Назад років з десяток, без жалю,
сама повикидала б усе геть.
Тепер у цьому кріслі, лиш молю,
про спокій на душі та легку смерть.

***
Війна скінчилась, дякувати Богу!
Багато сліз посіяла й тривог.
Тепер, чекай солдата до порогу,
минула нареченого твого.
Чи пише тобі з армії коханий?

– Не переписуємося, тільки дзвінки,
мобільний телефон у мене гарний,
у цьому виграють тепер жінки.

***
– А ми з коханим, писали листи,
їх більше тисячі маю у схроні
і ними побудовані мости,
знов повстають, коли лист на долоні.

– Що? Здивували!
Ні – то, навіть, шок!
Не віриться!

– Я зараз покажу.
На скрині відкривай старий замок,
бачиш старинний вишитий кожух.

Знайшла?
За ним, там, трішки збоку,
з хустини вузлик – у ньому вони.
Немає? А де?
От, маю мороку.
Можливо, він у другій стороні.

Подивися ще, де козатини,
теж старенькі – вишивала мати
і сорочки, і хустки старинні,
вона в них ходила дівувати.

Буде свято можеш одягати,
йти до церкви знову стало модно,
скільки може там воно лежати…

– Можна?
– Візьмеш. Та, коли завгодно.

Вузлик є? Неси.
То – моя цінність –
у старих листочках все моє кохання,
на яву, я мала самостійність,
в них – все інше,
там сердець єднання.

Кожен день по два, по три листа,
а коли одне, то вже тривога:
«Бережи його, ради Христа!
Може йому треба допомога?»

Всі роки писали, мов дурні,
тільки йно, з'являлася хвилина,
я - йому… так само, він – мені…
без листа вже днина і не днина.

Скільки слів кохання і тепла,
вкладено у ці, криві рядки,
всі через життя перенесла,
й почуття і про нього думки.

***
Чутимеш заїжджені слова:
«Не вмію говорити про кохання».
Хай не вірить у безглуздя голова,
це – закоханості легке оправдання.

А кохання ллє потоком… з душ,
слухав би…
казав би… безкінечно…
в них холодний і гарячий душ,
кожну мить!.. 
потреба в них сердечна.

***
Зажурилася, що у тебе немає,
ні листочка, в вузлик зав’язати?
Напиши.
Хай він відповідає.
Буде що онукам показати.

Більше тисячі.
Десь, біля двох.
Не рахуй. Засипала всю хату.
Краще за варенням піди в льох,
будемо чай пити і читати.

Все життя на кінчику пера.
Всенька доля виведена в слово.

Тільки – тілом я тепер стара,
а душа… вічно шукає нове.


12.01.2016 рік