Пригода в автобуси

В вокзалі до каси – черга,
В чеканні застигли люди,
Касирша рахує гроші,
Скоро інкасатор буде.

Дівчатка, ще зовсім юні,
Вірші шепочуть, сміються,
– А ви б постояли тихо, –
З докором кида бабуся.

Касирша рахує гроші,
Не заважайте касирші,
Бо гроші, мої хороші,
Це не які-небудь вірші.

В салоні автобуса – гамір,
Спиртовики з наради їдуть,
Померзли, тупочуть ногами,
Обідають.

Ділять поміж себе накидки,
І спирт у стакани булькоче,
Сміється заразливо жінка,
Немов її біс сам лоскоче.

Розказують різні билиці,
Про всякі пригоди розмова,
Що хтось там купається в спирті,
Хтось доїться, наче корова.

Хтось добре нажився на спирті,
Придбав кришталь і машину,
Когось вже вигнали з партії,
А хтось там залишив дружину.

Якийсь старший майстер – Оверкін,
Отой, що робив в нічну зміну,
Просвердлив манюсіньку дірку,
І спирт проточив цілу зиму.

Так може б, і досі не взнали,
Отак і доїв би потрошку,
Так дірочку ту кочегари
Знайшли й нализалися в дошку.

А вранці прийшла перша зміна
В цеху така тиша стоїть!
До них – всі немов поколіли,
Готові, хоч тут соли їх.

В нас бувший директор заводу
Робив із горілки коньяк,
Пропонував нову посаду,
Звичайно, уже ж не за так.

Але я, клянусь вам, не схотіла,
А з ним би, ось так розжилась,
І хай я уже стара діва,
Але що до цього, то зась.

Мені остогиділо те слухать,
Щоб плітки сп’янілих не чути,
Прикривши долонями вуха,
Про себе вірші шепочу я.

І гамір людський, різні звуки,
Зливаються в пісню в мені,
Блокнот й олівець беру в руки,
Вивожу карлючки смішні.

Тремтить від напруги автобус,
Танцює в руках олівець,
Що слово, то загадка, ребус,
Чи їх прочитаю в кінець?


Тихо пасажири, тихіше,
Вчувається голос бабусі,
Касирша рахує гроші,
Не заважайте касирші.

Народжуються нові вірші,
А вірші – це вам не гроші,
Усякі гроші хороші.
А вірші, здебільшого гірші.
Тихо пасажири, тихіше.

– Сидить, мов нема до нас діла,
Ось так істуканом куня,
А ми язики розпустили,
Покидьок нещасний, свиня!

І хто їх на світ таких плодить?
І як їх тримає земля?
Це ж вилупки підлі, уроди,
Зблизька на них глянь чи здаля!

А поруч на вухо бурмоче:
– Ну так же не чесно, браток,
Усе, що отам ти настрочив,
Порви к чорту й викинь в куток!

Ми день увесь всі на нараді,
Стомилися в край, як чорти!
Знайомих зустріли і раді,
Відзначить рішили, а ти...

В людей, звісно, всяка робота,
В нас прапорщик жив у дворі,
Ніхто б вік не взнав ідіота,
За батька був всій дітворі.

Ганяв із дітьми у футбола,
Такий сім’янин – ідеал,

І знаєш, яку мав роботу?
В тюрмі заключонних стріляв.

Ото, брат, грязнюща робота,
Я б з голоду здох – не робив.
– А в нас на заводі сіксота
Завскладом недавно убив.

Отак молотком як урізав
Паскуду безмозглу у лоб,
Так, кажуть, й не писнув, відразу
Скрутився, як гадюка, і здох.

– Ну й що, він своє та відбуде!
Один чорт, і так строк схопив,
Хоч менше одним гадом буде,
А то б ще й других посадив.

То й ти ото, друже, пораньше
Покинь оці грязні діла,
Чимсь іншим займися ти краще,
Бо з цього не діждеш добра.

Давай, брат, розійдемось мирно,
Зведем цей конфлікт на нівець.
Порви, ту к чортам, писанину,
І нашій розмові, кінець.

І я в напівтемряві ночі
Віддав йому в руки блокнот,
Шуршання і шепіт: – Настрочив,
Що не розбере і сам чорт.

– Це код, – хтось зловісно шепоче, –
Та викиньте к чорту, порвіть,
Із дрянню ще я... морочить.
– Стривайте, дай я, не спішіть.


Як кажуть, ми сами з вусами,
Попробую я розгадати,
Колись я любі стенограми,
Читала, їй-бо, як пить дати.

– О, люди, клянусь, та це вірші!
Про нас тут і слова нема,
А ми припускаєм найгірше,
Ось глянь на останні слова.

Я спершу й собі так гадала,
А ви всі: доносчик, сіксот,
Поет це, ось щоб я пропала!
Верніть йому, хлопці, блокнот.

В салоні надірвана тиша,
Мотор монотонно гуде…
Ну вибач, буває, дружище,
Хто знає, де й що тебе жде

Скажи нам, ну що тут такого?
Навчались ми разом колись,
А зустріч яка без спиртного?
Тепер брат, пішла така жизнь!

Ну й зустріч, а я, бач, дурило,
Тебе за сіксота прийняв!
Ти тоже, ій Богу, чудило!
Поет ти? Ну щоб я пропав!

З поетом не випить гріх, люди,
Поети – люди безвинні.
То ті, журналісти – паскуди,
І просто, скажу тобі, свині!

Один у нас був із газети,
Здається…  з якої, забув.
Розвідав меж людей секрети,
А потім такої утнув!

І так понаписував спритно,
Що всі в нас те й роблять, що п’ють.
Ну, хто б це сидів вік на спирті,
Й не міг, коли схоче, ковтнуть?

Наїхали тут ревізори,
А що їм, скажи, ще робить?
Давай визивать до контори
І допити людям чинить.

А люди, сам знаєш, як люди,
Той те, той друге щось сказав,
Директору суд, кажуть, буде,
Та й главний, напевне, попав.

То ти, я скажу тобі прямо,
Газет стережись, як вогню,
Їм, знаєш, таке дали право,
Що пишуть усяку брехню.

Надворі давно вже стемніло,
Стомилися люди сп’янілі,
Мотор монотонно гуркоче…
«Ні хто собі горя не хоче…»

«Касірша рахує гроші…»
«А люди усі хороші…»
А вірші бувають і гірші,
Тихо пасажири, тихіше.

1965 р., Приморськ