218. Василь Стус. Звезда мне просияла нынче утром

Звезда мне просияла нынче утром,
Вонзенная в окно. И  благодать –
Такая ясная легла мне в душу
Притихшую, что понял я блаженно:
Эта звезда – только осколок боли,
Что вечностью пронизан, как огнем.
Эта звезда – вестунья твоей доли,
Дороги крестной – словно вечна матерь,
Возвышена до неба (от земли
На расстав справедливости), прощает
Отчаянья минуту и дает
Всевластье веры, будто мир  далекий
Услышав слабый крик твой, отозвался
Едва заметным чувством состраданья
И искрою высокого разлада:
Ведь жизнь – не одоление границ,
А навыканье и самим собою
Наполненность.
Лишь мать – умеет жить
Светясь, точно звезда.
18.11972



Мені зоря сіяла нині вранці,
устромлена в вікно. І благодать —
така ясна лягла мені на душу
сумирену, що я збагнув блаженно:
ота зоря — то тільки скалок болю,
що вічністю протятий, мов огнем.
Ота зоря — вістунка твого шляху,
хреста і долі — ніби вічна мати,
вивищена до неба (від землі
на відстань справедливості), прощає
тобі хвилину розпачу, дає
наснагу віри, що далекий всесвіт
почув твій тьмяний клич, але озвався
прихованим бажанням співчуття
та іскрою високої незгоди:
бо жити — то не є долання меж,
а навикання і самособою-
наповнення.
Лиш мати — вміє жити,
аби світитися, немов зоря.
18.11972