Старенька та одинока

Вона, як і завжди, встала раненько,
Сидить біля старенької хатини.
Всміхається їй сонце лагідненько,
А в хаті сум пливе тепер щоднини.

Синочка поховала так зарано –
Ще й одружитись син Іван не встиг…
З тих пір і квіти стали не духмяні,
І не смачним став хліб, навіть пиріг…

Вже кілька літ не стало й чоловіка,
Пішов за сином у безодні даль…
Колись в душі жила радість велика,
А нині тільки болісна печаль.

У небо глянули підсліпуваті очі,
Шукаючи розради від жури…
Ось на подвір’я, до казок охочі,
Прийшли малята, зграйка дітвори.

Один несе бабусі грушки, вишні,
Та – пиріжки і склянку молока,
Бо казочки новенькі, не торішні,
Бабуся знає. Ось вона яка!

Хоч вчитися не довелось старенькій,
Та казочки вона сама складала,
Івасику, синочку, в дні далекі,
Тоді, щаслива ще, розповідала.

Уже повицвіли у неї очі сині,
Хоча зубів нема, ще й глухувата,
Панує добрість у душі й донині,
Тому і горнуться до бабці всі малята.

Бабуся кожному віднайде щире слово,
Похвалить стрічку чи сорочечку нову.
«Я з дітлахами молодію знову,
Мабуть, тому так довго я живу.

А розповім свою останню казку –
Настане час у вирій відлітати.
Візьму від сонечка любові й ласки
Синочку й чоловікові віддати».

То ж поки лине казка не остання,
Поки Вас люблять й слухають малята,
Спасибі, що встаєте так зарання,
І хай в душі живе не сум, а свято.

Живіть на радість односельцям й дітям,
Добро даруйте й сонечку радійте!

Щасти Вам!