Ну не біс тебе забрав би,
Отаке дурне життя!
Жив, терпів і голодав ти,
Тамував свої чуття.
Знав незгоди і розлуки,
Незаслужено страждав.
А навіщо всі ті муки,
Якби хто мені сказав?
Ось отак, одної ночі,
Як завжди, ляжеш в постіль,
У останнє сплющиш очі,
Затаївши в серці біль.
І не взнаєш вже ніколи,
Жив ти тут, чи не було,
Чи зривав ти матіоли,
Відчував жінок тепло.
Тільки от не зрозуміло,
Незбагненно мучить біль…
Стане серце, стліє тіло,
Ну, а розум – де людський?
Де усе, що перемріяв,
Все, що знав і не сказав?
Хоч убийте, не повірю,
Розум щоб людський пропав.
1970 р.
Ну не бис тебе забрав би
© Copyright: Володимир Микитенко, 2016
Свидетельство о публикации №116011705461
Свидетельство о публикации №116011705461
Рецензии