Над прирвою

Стою над прірвою, де край,
Униз з гори волаю:
Я власне пекло на ваш рай
Убий – не проміняю!

А світ пустий, і ні душі,
Лиш голос мій лунає,
Були колись «товариші»,
Нема, пішли до раю

Чи то до пекла. Хай ідуть,
Туди їм і дорога!
А в мене сил нема збагнуть,
Чого в душі тривога?

Чого не грюкнули дверьми,
А так тихенько змились?
Колись погрожували:  ми
Підем, як і з’вились.

Спішили, ніколи було
Вертатися до неї,
Коли накрадене добро
Не влазило  в кишені.

Тепер взялися відновлять
Ворожі Марксу «ізми»,
І стали дружно проклинать
Дорогу к комунізму.

Клянуть насправді, та не всі,
Лиш, хто у керма влади,
А плачуть за минулим ті,
Хто прагне, а не вкраде.

А як же, втрачений момент!
Другий такий чи буде?
Тепер новий експеримент
Пропонують ці люди.

Запінившись, знов кличуть нас
З Москвою поєднається.
Тоді, мовляв, буде ковбас
Від пуза по два двадцять.

Не ждіть ви від Москви ковбас,
Там теж всі смокчуть лапу,
А вам готують про запас
Вагони для етапу.

Бо в них лежить пустий Сибір
І жде, щоб заселили.
А по тайзі, де бродить звір,
Дідів наших могили.

І нас там ждуть пусті гроби
Бо в них Чечень багато,
То й мріють день і ніч, аби
Нас взуть в російський лапоть.