Русалка Оалада

I
Над Ай-Петрі ясні зорі
Після літної грози.
Скільки є дівчат в Місхорі,
Найкрасніша з них – Арзи.

І струнка, мов кипарис,
В очах – моря чари.
Подарунки в дім приніс
Смуглявий татарин.

Морська течія із дна
Повну сіть виносить.
В небі зірка лиш одна, -
Щастя в неї просить.

Арзи, мов лань молода,
Йде згори нескоро…
Вода у жабан не попада,
Зтікає у море.
Іде, співаючи пісні,
З водою до хати.
І сниться їй Стамбул  в огоні
Морскії пірати.

Заграла флейта у дворі,
Народ приходить: Міраба!
Рибак, що приносить дари –
Її любов, її журба.

Гуляють день, гуляють два,
На третій – стихли бубни.
Арзи надвечір, ледь жива,
Бере свій збанок любий,

І йде до милого струмка –
Співає й ридає.
А хмар кривавая рука
Небо застеляє.

Біжать думки невеселі,
Чути моря звуки…
Алі-Баба скаче з скелі,
Заламує руки.

«Батьку!» - крикнула щосили
І впала без звуку.
Слабість ноги підкосила,
Віддала на муку.

II
Збіглися люди. Тікають пірати.
На березі парус почали ладнати.
І човен рибацький у хвилі пірнає,
Бореться з вітром, в глиб поринає….

А бриг йде на південь, мина перешкоді, -
Стоїть Алі-Баба, бровами водить.
Турецький паша за породу цю глупу,
За кримську красуню-дасть золота купу.
Тай вдача сьогодні, як рідко буває.
І ніч опустилась на море безкрає…

III
Стоїть над Босфором
Стамбул величавий.
Оточений морем –
Палац золотавий.

Гарем потопає
У тіні платана.
Ще рік не минає
У лігві султана –

Арзи народила
В неволі дитину,
У лоні зносила
Любимого сина.

Паша престарілий
На слуг своїх лає.
Він гордий, він смілий,
На паль насаджає.
Невірних і друзів,
Що кожної ночі
Конають у тузі
За зваби жіночі.

Східне багатство
Шумує і плине.
Арзи, наче пташка,
У розпачі гине.

З високої вежі
Глядить через нетрі
Край моря, за межі,
На синій Ай-Петрі.

Де хмари, як птиці,
Спадають дощами,
Печери й криниці
Закриті кущами.

Де хата над морем –
Забути несила.
Де ріднії гори
Й матусі могила.

До голого тіла
Притисла дитину –
І вниз полетіла,
У синю глибину!

IV
Місяць за хмари над водами сходить.
Із хвиль серед ночі русалка виходить.
Затоку минає, пливе безупинно,
На берег виносить маленьку дитину.

Коси сплелися, обличчя в розпуці,
Очі палають у радісній муці.
При місяці повнім на камінь сідає,
Заломлює руки, беззвучно ридає.

І стільки страждання на виді русалки,
Що море проникло,  і хвилям аж жалко.
Вона все голубить кохану дитину,
Чекає – чи батько у пізню годину

Пробудиться, встане і вийде на море
Арзи виглядати, розвіяти горе.
Побачить він дочку, нестямно зрадіє..
Та тихо на березі. Небо синіє.

Лиш блиснув з-за обрію сонячний промінь –
Перетворилась русалка у камінь!


«Зорі неба» 1949-1978 р.р.