215. Василь Стус. Ох, допекло! Нет у меня отчизны

Ох, допекло! Нет у меня отчизны,
Нет у меня отчизны – нет-нет-нет.
Душа в смертельном плавится огне,
И гибну я от ядовитой тризны.
Так у меня – чем дальше от Отчизны,
Тем легче мне, тем тяжелее мне.
Ужель я сам-один на целый свет?
Осколок огненный от злости вековой,
Познал себя, испил судьбы лихой,
Чтоб проклинать чужой проклятый свет?
Любимой нету для меня земли,
Печет под грудью горькая калина,
Безумная смеется Украина
В полете смертном на чужом крыле.



Докучило! Нема мені вітчизни,
нема мені вітчизни — ні-ні-ні.
Душа горить в смертельному вогні,
разить мене — од запаху трутизни.
Отак мені — чим далі од Вітчизни,
тим легшає, тим тяжчає мені.
Невже я сам-один на цілий світ,
вогненний скалок вікового гніву,
пізнав себе і долю цю зрадливу,
щоб проклинати чужинецький світ?
Нема мені коханої землі,
десь під грудьми пече гірка калина,
сміється божевільна Україна
у смертнім леті на чужім крилі.