спогади

Ходила, мов тінь:
мовчазна і приречена,
зчорніла лицем
і потьмарена розумом.
Суворі вуста,
давнім болем обпечені,
всміхалися скупо.
а очі знеможені
дивилися в душу:
безрадні і знічені,
шукали притулку,
бодай тимчасового
для дум невспокоєних,
марень розкричаних,
і холодом погляд її
душу сковував.
А серце моє
розривалось від розпачу,
і ноги на мить
підтинались знесилено.
Все те усвідомлювать
так було боляче -
то ж вчителька наша-
Марія Василівна.
Всіх учнів своїх
на ім,я пам,ятаючи,
вона себе, певно,
минулим лиш тішила,
бо спокій душевний
по волі втрачаючи,
все зошит носила
з учнівськими віршами.
І якось узимку
з палаючим поглядом,
тремкою рукою
вона простягла мені
той зошиток зжовклий:
маріння і спогади,
усе сокровенне своє
і зачаєне.
Ніхто вже не міг
спілкуватись з причинною,
вона ж догодити
усім поривалася,
блукала собі
по селу самотиною
немов за нестяму
свою вибачалася...
А зошиток той
силу мав неприховану -
спідтиха мене
надихав на поезію.
Я лину до вас
теплим болісним спомином,
Маріє Василівно,-
зоре небесная.