Море не синє, небо блакить
В ньому своє віддзеркалює,
То в нагороду, що кожну мить
Воно, мов каторжник, вкалує.
Я вже нікому не вірю,
Видивлю в темряву очі.
Вимрію всі свої очі,
В темінь, темнішу від ночі.
Що таке щастя, вічна краса,
Царство свободи манливе,
Знаю, була ти зовсім не чужа,
Вірю, була ти можлива.
Потім пішла. Десь далеко
Зникла донькою Нептуна…
Плачуть у небі лелеки,
Що я зроблю? Хіба плюну.
Чи простягну вгору руки,
Крикну у небо до місяця:
Ну, опустися, тварюко!
Щоб на рогах міг повіситься!
Мертвого бога не треба.
Де взяти справжнього бога?
Вирву з грудей свої ребра,
Кину йому під ноги.
І прокричу йому: Боженьку!
Стань під одним зі мною знаком!
Я б цілував твої ноженьки,
Плакав би, плакав би, плакав...
1957 р.
Море не сине
© Copyright: Володимир Микитенко, 2016
Свидетельство о публикации №116011503039
Свидетельство о публикации №116011503039
Рецензии