Выпадок на литаку

Внизу були безкраї хмаровища,
А ми на літаку вже вище їх.
А я сидів і у вікно дивився,
І думав: «То не хмари і не сніг».

То Бог сидить у білому кожусі,
За нами стежачи, він дивиться здаля.
Яке йому, біднязі, в оцій пущі
Страшне й нестерпне тільки бо життя?

Тут навкруги безлюддя, як в пустині,
Ні хаточки ніде, ні деревця,
Одні лиш хмари – чорні, білі, сині,
Яким не видно краю і кінця.

І крикнув я: – Яке спіткало горе,
Що мусиш в пущі цій весь вік прожить?
За що ця кара, що страшні простори
Не маєш права, Боже, залишить?

Наплюй на все, на велич і на владу,
Спуститись на землю, Боженько, униз.
Це ж ти створив усе там так до ладу,
Чого ж в снігах холодних тут сидиш?

Коли б мене хтось богом взяв призначив,
Щоб я по небу в хмарах вік витав,
Зарплату хай би дав мені добрячу,
І право, щоб судив усіх й карав.

Віддав мені б ввесь Всесвіт в володіння,
Галактики і різну дрібедінь…
О ні, не вистачило б у мене терпіння,
І я б, життям клянусь, чкурнув з відтіль.

БОГ:
Не думай, що за всім сліджу й караю…
Набридло заняття це вже давно.
Я просто так, сиджу і споглядаю,
Ждучи кінця, як ти в поганому кіно.

1975 р.