Верби п’яно схилися в воду,
В травах ніжно розісланий май,
Та дорога, що йде до заводу,
Ось і все, що я зву «рідний край».
Може, там ще травневії ночі,
Та надщерблений місяць вгорі,
Та чужої коханої очі,
В чужім небі чужі журавлі.
Більш нічого немає, не знаю,
Щоб близьким так здавалось мені.
То ж за що я тебе так кохаю?
Сумом дишуть мої всі пісні.
То ж чого я тобі вік молюся?
Святість ідолом ссе з серця кров…
Проклинаю тебе і боюся
Тебе втратить, моя ти любов.
Хто дасть раду, ну як вгамувати,
Цю незгоєну рану, цю біль?
Матіоли сумні біля хати
Ароматом в повітря ллють хміль.
Верби п’яно схились в воду,
В травах ніжно розісланий май,
Та дорога, що йде до заводу,
Ось і все, що я звав рідний край.
1956 р.
;
Верби пьяно схилися в воду
© Copyright: Володимир Микитенко, 2016
Свидетельство о публикации №116011502607
Свидетельство о публикации №116011502607
Рецензии