Вы листив не пишить

Ви листів не пишіть повних болю та суму,
І докорів в адресу мою ви не шліть.
То ж повірте мені, ну та хто міг подумать,
Що на мене чекати буде хтось десять літ?

Не судилося нам удвох звідати щастя,
Його викрали в нас ті бездушні кати.
У той проклятий час чи я міг сподіваться
Пережити той жах й повернутись сюди?

Ви сказали мені: «На листи, що писала,
Мені відповідь йшла «Вибув ваш адресат»…
Я три роки тебе безнадійно чекала,
Та ти вперто мовчав, і стомилась я ждать».

Я посіяв в душі вам приїздом тривогу,
Хоч признаюсь, що я не надіявсь на це…
Тільки ви, як дитя, так наївні, їй Богу!
Та хто ж в пекло листи, скажіть, грішникам шле?

Звинувачений був я, як ворог держави,
І отримав за те десять літ таборів.
То подумайте ви, чи я мав на те право
Підвести під удар вас коханням своїм?

Я живу в засланні там без права на виїзд,
І ніяких достатків у мне нема.
І не дай Бог, спіткнусь, то вже звідти не вирвусь,
І не мене чекає проклята тюрма.

Роки наші пройшли, щастя мимо промчало,
Тепер пізно судить, хто у тім винуват.
Я ж бо знаю, що ви мене палко кохали,
Та що втратили ми, не повернеш назад.

Ви вже мати тепер, чоловік ваш при чині,
Все, що треба в житті, ісповна у вас є:
Роз’їжджаєте з ним на державній машині…
А що дасть вам взамін це кохання моє?

Я приїхав сюди поклониться могилам,
Тут мій батько поліг й рідна мама моя.

Та не стану таїть: за вас серце боліло…
Богу вдячний за те, що побачив вас я.

А за втраченим ви не сумуйте й не плачте,
Тим рокам, що пройшли, вже нема вороття…
І не наша вина, а його – і тим паче,
І я вірю, що він вас кохає, як й я.

1972 р.