В степу

На вантажній ми машині
По пильній дорозі
Їдемо удвох в кабіні.
Хоч на дворі осінь,
Та жара, аж піт на лицях,
Спека – нічим дихать.
– Ех, якби оце водиці! –
Каже шофер стиха.

Ні деревця, ні хатини
Поблизу немає…
І це де? По Україні!
Чи таке буває?
Степ і степ, під сонцем мліє
Ковила, амброзій…
Чи не село ото мріє
Прямо на дорозі?

Ну звичайно, якесь село,
Побий мене Боже!
Чи не краще оце б було
Нам спочити може?
В холодочку, під вербою
Водій біля тину,
Де криничка із водою,
Зупинив машину.

Оглядаємо криницю
Без відра й мотузки.
– То ж дістати тут водиці, –
Каже шофер, – дзуськи!
А чекай-но, я загляну
До якоїсь хати,
Може, де в людей дістану,
Чим води набрати.

Переліз через канаву,
Вхожу на подвір’я,
А тут все позаростало
Бур’яном та зіллям.
Двері навстіж. Вхожу в хату.
– Аго-гов! – гукаю.

Але що тут за прокляття?
Пустка лиш лунає.

Стоять лави, столи стоять,
Начиння і ліжка,
Біля печі під стіною
Дровець лежить трішки.
Наче хтось недавно тільки
Вийшов кудись з хати,
А повернеться лиш звідти,
Буде розтопляти.

Йду від хати і до хати,
Минаю подвір’я –
Пусто скрізь… В кого спитати,
Що за безголів’я?
Вже утратив всю надію,
Щоб когось зустріти,
Раптом бачу (аж зрадів я)
Бабусю в лахмітті.

Стара, згорблена, спокійно
Сидить на порозі.
– Добрий день,– кричу привітно
З радощів небозі.
– Добрий, добрий! – Чи не диво? –
Спішу розпитати, –
Де ж з села поділись люди,
Що пусті всі хати?

Подивилася не в міру
Бабуся сурово,
– Подалися до Сибіру,
Там кращі умови.
Дати землю обіцяли,
І лісу доволі,
А тут город відібрали
У колгоспне поле.

А чого ж воно, – питаю,–
Бур’яном покрите?
– Та кажу ж, людей немає,
Нікому робити.
– Ну а ви чого лишились?
Чому вас не взяли?
– Ні, чому ж… Сини просили,
Лаяли, вмовляли.

Я сказала: не поїду
У чужу країну,
Умру краще біля діда
Тут, на Україні.
Хто ж догляне чоловіка
Та батьків могили?
Скільки там вже того віку
Залишилось сину?

Не хватало по Сибірах
На старість мотаться.
Начулася я у міру
Про сибірське щастя.
– А чи маєте, бабусю,
На зиму що їсти?
– Внук сестрин мені привозить
Раз на місяць з міста.

Та й за літо я надбала
Картопельки трішки.
Ще, бач, яблука зібрала,
Сливи та горішки.
Якось прозимую, сину.
А там видно буде.
Як не як, це не чужина,
Свої таки люди.

А це колись якісь люди
Оглядали хати.
Кажуть, що кацапів будуть
Ссильних поселяти.
Нехай селяться, бог з ними,
Пусті стоять хати.
Та боюся, серед зими,
Можуть обікрати.

Приніс я їй, дав хлібину,
Дякує небога:
– Нехай стелиться вам, сину,
Щаслива дорога.

1973 р., вересень