Дамян Дамянов. Константин Константинов

Дам’ян Дам’янов
КОНСТАНТИН КОНСТАНТИНОВ

             «Над усім панує лазурово-матове сяйво Блакитних каменів,
             що дає справжній колорит моїм дням, від першого до останнього».

З цього сяйва почалися й мої дні. Від першого. Не знаю, чи втрапить останній знов-таки туди, під те сяйво, але його яса сяятиме мені до могили. Як і вогонь імені Константина Константинова.

Не тільки в книжках, а в самій особистості цього славетного болгарина криється якась манлива простота. Кілька разів мав щасливу нагоду сидіти з ним за одним столом чи на одному балконі, і завжди ця його простота мене зачаровувала. На перший погляд її навіть непомітно. Наче якась удавана непохитність силується її приховати, але не може. Простота непереможна! Вона прогляда й крізь найнепохитніші риси, якими часто-густо пробуємо її притлумити.

А чому він хотів її скрити? Може, через те, що видатні особистості воліють приховати свій талант. А простота — то талант.

Скільки бОлів має цей чоловік, що так старанно намагається їх приховати? Але не чіпаймо ті болі! Вони належать лише тому, хто їх носить, і нікому іншому...

Тільки скажу те, про що більшості відомо, але вони тому не надавали ваги. Константин Константинов був не тільки письменником, а й судовим службовцем, адвокатом чи суддею. Все написане й перекладене ним вийшло з-під його пера після обіду, коли судові зали, сповіді винуватих і протести праведників стихали навколо нього. Саме навколо нього, але не в ньому самому! Він продовжував жити долями тисячів грішних і праведних, судити їх і виправдовувати за своїми сердечними законами. Робота, що до крові ранила його душу, але натомість давала йому благодатне  слово. А ця благодать є щось неоціненне, якийсь чарівний ключ! Ключ до прозріння. Ключ, що зветься мова. Адже сам Константин Константинов пише:

«...глибока суть народу лежить не в землі, на якій він живе, не в вірі, що він її сповідує. Насамперед  це його мова. Мова — наша найсправжнісінька і безсмертна батьківщина...»

І трохи нижче:

«Тому й інша назва у книжки  в и з в о л е н н я».

Дякую тобі, словотворче, за це визволення! Дякую за величний «Шлях крізь роки», і за того Екзюпері, що ти мені його дав! Бо крім своїх власних книжок, ти переклав для мене і багато інших з чужої для мене мови! А перекласти когось — значить увійти в його світ і повести туди за собою інших... Дякую тобі, що познайомив мене з одним найбільшим моїм приятелем — «Маленьким принцом», і повів мене в його печальний і мудрий світ!

Живи і майся добре, і якщо, бува, ми загубимося з Принцом на цій великій землі, скажи мені, нагадай мені, що він повернувся...


(переклад з болгарської — Любов Цай)
http://www.slovo.bg/old/damyanov/eseta3.htm#konst