Я розкажу тобi, дитино, про життя - 5 частина

«Все це – життя. У нім і рай, і пекло»

– Я розкажу тобі, дитино, про життя.
Тобі, сьогодні, боляче і страшно.
Коли міняєш все перекриття,
надіємося буде сухо й ясно.

І мені страшно, хоч прожила вік,
не за себЕ, вже скоро йти до Бога,
за вас усіх – у серці тихий крик,
дітей майбутнє силиться тривога.

Якби то знати, що на старість літ,
наздожене тебе знову війна
і знову, перевернеться весь світ,
ні тіла, ні душі не обмина.

Дитинство вкрала,
украде і старість,
а так хотіла в спокої дожити,
нам, вже старим, потрібна тільки малість;
спокійне серце, трішки їсти, трішки пити.

***
– Мого хлопчину взяли у солдати.

– Не плач.
Молися і надію май,
що крилами ти можеш закривати,
вони – в молитві.
Ти її тримай.
Молитва жінки, матері…
дитини – 
найбільша сила,
міцніша броні!
У безнадійні і страшні хвилини –
спасіння у пекельному вогні.

Скільки життів рятує у війну
щира молитва, на самім краю.

Таку людину знаю не одну,
пошану їм і досі віддаю.

***
«Молюся.:
«Боже, нам допоможи!
В оточенні…
спасіння вже немає…
як можна щось зробити, розкажи,
тільки надія й віра ще тримає.

Так жити хочеться, бо я ще молодий,
ще толком цілуватися не вмію.
Допоможи!
О, Боженько Святий!
Не маю діточок – про них, так мрію.

Мати старенька – син не поверне,
вона засохне від страждань та болю.
Врятуй!
Спаси і сохрани мене!
Я все життя віддам на Твою волю.

Як з цього пекла виберусь живим,
Тобі служитиму, аж до самого скону,
я стану зовсім іншим і новим,
буду весь – Твій!
З поклону до поклону!».

Молився так – один святий отець,
уже старенький, зараз, увесь, сивий.

Людина з Богом є і жнець, і швець,
лиш перед Ним одним, він є служивий.

Не знає – як?
Та всі лишились цілі
і він пройшов війну всю до кінця,
його обіцянки, залишилися в силі,
одів на свою душу – сан отця.

Пройшов немало всяких негараздів,
бо віра в Бога була в забороні,
любили більше атеїстів-газдів,
Святі отці, усі були «в загоні».
Все… витримав
і служить вірно Богу,
бо знає, Його силу, на собі,
благословляє нас в любу дорогу:
«Хай в допомозі буде Бог тобі!»

***
Ми не шкодуємо життя на різні плітки.
Жаліємо для Бога – пару слів.

Війна – нас врозумляє через дітки,
в молитві… море схилених голів.
А як іще?
достукатись до «мертвих»,
в яких у серці «золотий тілець»,
добродії і правда… давно стертих,
залитих не в любов, а у – свинець.

Коли у світі зброї… більше рук!

Коли сирен… багато більше – лір!

Коли не радості – злобИ у серці стук,

а для добра… не залишилось мір.

***
Содом, Гомора теж були такі –
для Бога вже закрили всі лази,
ні тверде слово, ні слова м’які,
не мали сили.
Зло росло врази.
Доля цих міст, то є наука нам.

Може війна, то людям теж – спасіння?
Йти на Голгофу… найкращим синам,
посіяти в серцях Боже насіння?

Всі муки і розп’яття… цих синів,
нас ставить на коліна у молитві,
тривожних днів,
тяжких ночей, без снів,
уберегти життя посеред битви.

Ми тіло Бога, сказано в Писанні.
А що, як стали – ракова пухлина?
І лікування наші не старанні.
Не Слово Боже – золото перлина!

Щоб врятувати тіло, всі клітини,
треба – хірург,
коли ліки безсильні.
Його любов до кожної дитини
…безмежна…
тому, в виборі ми – вільні.

Серце у розпачі!
Та на розп’яття,
Він, знову й знову, посилає кращих.
Сльозами вимити у душах – «шмаття».
Для Бога рівні – всі!
Нема пропащих.

Ми не послушні і часто лозина,
потрібна напоумити людину.

Всі на колінах і старе й дитина.
Всі пізнаємо Бога у цю днину.

***
Ой, довго заживатимуть всі рани;
це покоління, два, може і три…

Буде усього, також, поміж нами,
у різні боки, дутимуть вітри,
але, усі вітри, як би не дУлись
і як би, не крутилися навколо…
наші серця –
до Бога, вже проснулись,
бо біль утрати, є велика школа.

***
– Хотіли, бабцю, одружитися.
Не вспіли.
І до весілля все було готове.
Тепер, майбутнє нам, тумани вкрили…
Що знаю точно – воно буде нове.

Я на весілля вишила сорочку.
Ніхто не знав.
Робила все таємно.
Сиділа біля річки на місточку,
на самоті, аж поки стане темно.

З коханням, вишивала поле хліба,
ласкаве сонце, на лугах всі квіти…
Мені, все це і бачити не треба,
воно у серці, лиш його відкрити.

Запах покосів, тихі, чисті води,
місяць у річці, ми, удвох, в човні
і відблиск у воді – нашої вроди…

– Так, зараз, доню, заздрісно мені!

– Ніжно писала серцем нашу долю,
своє кохання і усю себе,
дрібними хрестиками малювала – волю,
світле майбутнє, небо голубе.

Йому дала з собою у дорогу,
як оберіг, від усіляких бід.

Молилася і дякувала Богу,
просила Його, з ним іти в похід.

***
– Я,  нареченому, не вишила сорочку,
сама не мала, то не було в моді,
усе, щось малювала на листочку…
Де те мистецтво?
Ним були ми горді.
А рушники, сорочки, козатини…
Все для розваг і для пустих вистав.
На виставках завішували стіни,
а трохи ще національних страв.

Ніхто і не задумувався тим,
чому бабусі зберігали в скрині.

Для них, на рівні із Хлібом Святим,
на образі рушник – обоє цінні.

Прийшла пора, настало розуміння,
Святиням предків віддавати дань.
Вам зберігати, всіх віків уміння,
надія наша – ви.
Хранителі цих знань.
   
  ***
Дай Бог, скоро закінчиться війна,
настане мир і буде він повіки!

Нас захистить лиш – молитов стіна,
молитва стане щепленням і ліки.

***
Приляжу трішки.
Хочеш заночуй.
Під грубкою і затишно, і тЕпло.
Все, що розказую, ти головне почуй!
Все це – життя.
У нім і рай, і пекло.


2016 рік