Вже осинь надвори

Вже осінь надворі
Хмурить хмари-брови,
Тужно вітер в ставні
Вікон гомонить,
Все життя бажав я
Справжньої любові,
А тепер оглянувсь –
Та ніколи жить.

Роки чередою
Пролетіли марно.
Кригою-вуаллю
Вкрились почуття.
Солов’ї співають,
Завчено та гарно,
Віддзвенить їх пісня,
Зникне в небуття.

Відцвіте, погасне,
Як вечірнє небо,
Як сумні жоржини
В осінньому дні…
Та мені за пісню
Нічого не треба,
Ні слави, ні грошей,
А ні трудоднів.

Хай лиш твої очі,
Мов волошки в житі,
Всміхнуться лукаво,
І ти скажеш: – Ні…
Я б за того слова
Вічно бажав жити,
І за т усмішку
Всі віддам пісні.

Всі, що кров’ю з серця
На папері стали,
Якими я марив,
І ночами снив,
А слова найкращі,
Що з вуст вилітали,

Краще б в поцілунках
Я безтямних злив.

Я б тоді не плакав
За пройдені роки,
Не мозолив болем
Свої почуття.
В вечірніх загравах
Відпалали щоки,
Догасають очі,
Згублене життя.

Лиш небо сумує,
Хмурить хмари-брови…
Тужно стогне вітер
Про мої пісні.
Верби посхилятись,
П’яні, мов з любові,
Безмовно дрімають
В солодкому сні.

1957 р.