В пекли

За містом, де життя нема,
Подалі від людського ока,
На тлі землі, мов гнійна рана,
Похмура, темна, одинока
Стоїть радянськая тюрма,
А над тюрмою чорна хмара.
І осінь хлюпа дощем в грати.
Собаки, вишки і солдати,
А у солдатів автомати,
Непромокаючі плащі,
І їм плювати на дощі.

А я у карцері з бетону,
І їм не чути мого стону,
Що я промок до білизни,
В крові сорочка і штани,
А в гратах хтось взяв вибив скло,
Й туди виходить все тепло,
А з відтіля – дощ по стіні
Пливе під мене, і мені
Аж вити хочеться від болю.
Все тіло обкипіло кров’ю,
А я лежу, немов в льоду,
І сил нема на нари залізти,
Ще й зв’язані мотуззям руки,
І не дають вже три дні їсти,
Бо там тюремщики – падлюки,
Стрілки, собаки й комуністи,
Мою пожерли баланду.

І жить не хочу, хочу вмерти,
Але душа вчепилась в тіло,
Яке зхололо й заніміло,
Не віддає у руки смерті,
І хтось шепоче:  треба жити.
А смерть у дверях вже стоїть.
На двох ногах, як і людина,
Лиш без коси й нема кісток,
А при нагані і в мундирі,
Ну прямо вилитий стрілок.

Червона пика жде цеглини,
Але цеглини тут нема,
Бо це тюрма.
Тут є параша і є нари,
Та недосяжні, як ті хмари,
Бо непослушні в мене руки,
І перебиті усі м’язи,
Поворухнутися не можу,
Лежу, застиг в холодній грязі,
І думка вмить мене тривожить:
«Чого це він прийшов, тварюка,
Може, яку приніс ряднину?»
Бо холод вже вчипивсь за спину,
Неначе чорт за суху грушу,
Повзе гадюкою у душу,
Паралізовує чуття.
Невже прийшов кінець життя?

Я не убивця і не злодій,
За що ж ця кара? Може годі
Для мене, Боже, цеї кари,
Дай сили вилізти на нари.
І матом гну у владу й Бога.
Якщо у пекло ця дорога,
То досить мук цих, відправляй!
Мені один чорт, пекло – рай…
А Бог розгнівався й не чує,
А чує тільки вартовий,
Штовха ногою в бік, мов в рану,
І каже голосом поганим:
– То ти, падлюка, ще живий?
Тут не курорт в нас, а тюрма,
Перин в тюрмі, пробач, нема.
– Я знаю і без вас, тварюки!
Ти б краще розв’язав взяв руки,
Куди я дінуся з цих стін?

Ти скажеш правду? – пита він,
І б’є у груди кат ногою:
– Возитись маю, гад, с тобою!
Кажи, подонок, хто послав?
– Я вам уже усе сказав, –
Видавлюю із болем з уст.
– За тебе я не так візьмусь!
Ти скажеш те, що і не знав!
Вбігають в камеру кати,
Й давай гуртом мене товкти.
Оповива все тіло хміль,
Не відчуваю в нім я біль,
Та чую я катів слова,
То значить, що душа жива.
І в забутті шепчу: «Кати…»
– Лини, Попов, в рожу води,
А то ще дуба, падло, дасть,
То будемо мати ще напасть.
Та не шкодуй, побільше лий,
Бо він потрібний ще живий.
Он бачиш, кров пішла із рота,
Ти бач, уперся як, сволота!

Погасло світло Іліча,
Чи то така темінь в очах…
Зробилось темно, як в труні.
Зникають кроки вдалині,
І все навколо в тумані,
Лиш дощ зміюкою сичав,
Чи то дзвенить у голові,
З стіни йдуть люди ще живі,
Ісус розп’ятий на стіні,
І хтось читає: «Отче наш,
Над нами зглянься, Боже наш.
Да буде царствіє твоє,
Да буде воля твоя…». А я:
Твоєї волі тут нема,
Бо це – тюрма.
Ти беззахисний, як і я.
Тут царство сатани й катів,
І не впаде на них твій гнів!

Скарай катів, скарай катів…
Молюсь до нього в забутті,
Може, в найперше у житті.
А на підлозі кров червона,
Мов на параді прапори,
Чи то моя, чи то Ісуса…
Уже крові параша повна.
А з другого боку, дивлюся,
Чорти спускаються згори
Теж закривавлені, скрізь кров.
Хтось оберемок приніс дров,
За мить палає вже багаття.
– Скидай, кричать, із нього плаття,
Ми тебе вкинемо в парашу,
І зваримо смачненьку кашу,
І нагодуєм всіх катів,
Ти б таку кашу теж би їв?
Чи може хочеш баланди?
Як баланди, то підожди,
Її давно з’їли чорти,
Її попили упирі,
Оті, що там сидять вгорі,
А ми с тобою унизу!
Сідай на мене, відвезу,
Тебе у пекло, бо до раю,
Дороги я зовсім не знаю.

Кричать, гарцюють, хороводять,
Але до мене не підходять.
І я дивлюсь в пики чортів,
І впізнаю у них вождів,
Питаюся: – Товариш Сталін,
Невже ви сатаною стали?
А чорт всміхається у вус:
– Я такий вождь, як ти Ісус,
Я лиш обдурював народ,
Казав: я вождь, а я то – чорт,
І люди вірять скрізь мені,
Мій лик, як образ на стіні,
І вони моляться на нього,
Сприймаючи мене за бога.

І я, мов кроликів удав,
Їх міліони поковтав,
І не моя у тім вина,
Що моє ім’я – Сатана.
Я комуністам продав душу,
Тепер спокутувати мушу.
Та ти нікому не кажи,
Лежи собі, лежи, лежи…
І віддалився сатана,
А за вікном іде війна,
І хлюпає свинцем у грати,
А хтось кричить: – Товариші,
Чи ви усі там без душі?
На що дали вам автомати?
На що дали вам ті плащі?
Ну, припиніть оці дощі!
Пустіть погрітись до тюрми!
Ми не раби – раби не ми,
Ми перемерзли, як собаки,
На волі волі нам нема,
Один рятунок всім – тюрма,
На нас тавром прокляття знаки.

І натовп лізе до тюрми,
Ми не раби – раби не ми, –
Лунає там, лунає тут…
Скажіть стрілкам, нехай запруть,
Бо вкрадуть в нас парашу.
Ісус Христос зійшов з стіни
І каже:– Ви – Божі сини,
Усі стерпіти треба муки,
Молітесь, люди «Отче нашу».
Нагнувсь, розв’язує вже руки.
І мовить тихо: – Не біда,
Все до весілля заживе,
Вставай, поїж. Ось баланда,
А ось і хліба ще шматок.
Живий, то й думай про живе.
І влив в уста тепла ковток.

Душа завмерла ожива,
І в голові звинять слова:
«Живий, живий я, ще живу».
Вздрівається, чи наяву?
І бачу я: стоїть стрілок,
Всміхається, тварюка:
«Так, кажеш, втік із ФЗУ?
Чого ж мовчав ти? Ну й дурак!
А тут гадали, ти шпигун,
Ледве на той світ не загув,
Ну добре, обійшлось хоч так!
За втечу матимеш лиш рік,
Прийшла депеша, що ти втік.
Ну поправляйсь, бач, як ослаб,
Піддужчаєш – і на етап».

Епілог

За містом, де життя нема,
Подалі від людського ока.
На тлі землі, мов гнійнарана,
Напівзруйнована, погана,
Стоїть будівля одинока,
Колишня сталінська тюрма,
І палачів в ній вже нема

Ночами лиш, як добре смеркне,
Сюди злітаються із пекла,
Гієни, упирі й чорти.
На попелищі посумують,
Що вже такого відзивали,
Як Джугашвілі, не знайти.

Були вони колись теж люди,
Та душі продали Іуді,
Служили в нього за катів,
А як робота тут скінчилась,
Усі у пеклі опинились,
Бо там лиш місце для чортів.

Господарі їх, вкрай сп’яніли,
Один-одного переїли,
Державу пропили.
А ті, хто мав посаду нижчу,
Розбіглися, як руді миші,
Ганьби лиш варті і хули.

Та з часом всі ці торбохвати,
Пофарбувались в демократи,
В сундук сховавши партквитки,
Їм один чорт, кому служити,
Аби що вкрасти і пропити,
Як крали всі роки.
Розказують убивці жертвам,
Кого убили, кого зжерти
Під час терору не змогли,
А внуки слухають ту казку,
І дякують катам за ласку,
Що віддали з дідів кістки.

А мій палач, дідок старенький,
Пайок отримавши гарненький,
На демонстрації гука:
«Катів нам сталінських верніте,
Без них пропало все на світі,
НКВД верніть й ЦК!

Російсько-царські шовіністи,
Та відставні ще комуністи,
Колотять нестійких людей,
«Від молдованина до фіна»
Імперія «неподєліма»
Під прапором любих ідей.

Реабілітували в’язнів,
Яким кати скрутили в’язи,
Замучивши у таборах,
Ну а до тих, що якісь вціліли,
Зовсім нема нікому діла,
Бо, бач, живий – не те що прах.

Ми любим мертвих патріотів,
Про них, яка там ще турбота?
Хіба хто покладе вінок.
Живому треба дать квартиру,
Роботу, пенсію у міру,
Лікарню, ліки і пайок.

Знайшлись поетики-герої,
Що під крилом катів на волі
Курили хором фіміам.
Та якось то в скрутну хвилину
Написав віршик про Вкраїну,
Під три замки його сховав.

Тепер узяв його підправив,
Та дещо й новеньке добавив,
В газеті в мить надрукував.
Мовляв, дивіться, добрі люди,
Я знав і вірив, що так буде,
Бо ще тоді про це писав.

І все ж вільніше жити стало,
Як палачів й катів не стало,
Нема сваволі над людьми,
На Україну прийшла воля
Своїм богам, своїм героям,
Тепер вклоняємося ми.
 
Ночами лиш мені не спиться,
Радянське пекло часто сниться,
Болять суглоби і кістки,
І що б не з’їв – в животі болі,
Бо я не рік провів в неволі,
Далась катівня узнаки.

1992 р.