Ангел с Небесной Сотни

В гуртожитку незвична тиша:
Ні музики, ні голосів.
І звуки кроків ще лункіші
Поміж кімнат і санвузлів.
У коменданта серце ниє
В стійкім передчутті біди.
Що сталося – не розуміє,
Заметушивсь – туди-сюди:
У блоках – порожньо, на кухні,
На диво, також ні душі.
Вже мозок від припущень «пухне»:
«Що знов втяли  «товариші»?
Студенти – братство невгамовне,
Ще й невиправне, чорт візьми!
Проблем із ними завжди повно:
За руку зловиш – «Це не ми!»
Постійно з ними він воює,
А на війні, як на війні:
Він всюди й скрізь,
Все бачить й чує,
Чатує навіть уві сні.
І тут – прокол! Зловив він гаву:
Де всі поділись – не збагне.
«Я бачу, на підсудних лаву
Ці хлопці заженуть мене!»
Та раптом полохливе вухо
Вловило ледве чутний звук –
Умить завмер і довго слухав:
Дзижчить, дзижчить, неначе жук.
«Мабуть, в кімнаті відпочинку», –
Безпомилково встановив.
Був під дверима за хвилинку,
Але вриватись не спішив.
Він вухом до дверей приклався,
Щоб все тихенько з*ясувать –
Лиш телевізор надривався.
«Якщо там хто і є – мовчать».
А двері в цей момент шарпнули
І коменданту – прямо в лоб –
З очей аж іскри сипонули,
А з вуст зірвалося: «А щоб…!»
Беркицьнувся назад на спину
І ноги догори задрав.
– Це ж хто тут у лиху годину? –
Назар в розгубі запитав.
Коли угледів чоловіка,
Умить, мов рак, почервонів.
– Я бачу, вкоротити віку
Мені, Войтович, захотів?
– Петровичу, я ненавмисно.
– Дай хутко руку, баламут, –
На юнака очима блиснув. –
То чим займаєтесь ви тут? –
На ноги хвацько підірвався.
В кімнату тільки увійшов,
Рентгеном у присутніх вп*явся.
Хоч «компромату» не знайшов,
Але здивовано присвиснув:
– І скільки ж вас тут? Ну і ну! –
Здавалося, кімната трісне. –
Чого зібрались, не збагну?
– Ви що, із Марсу прилетіли? –
Спитав обурено Роман. –
Студентів в Києві побили!
Столиця вийшла на майдан!
– Та ну! – Петрович не повірив,
Вперіщив погляд у екран,
Оцінююче натовп зміряв. –
І справді, тисячі киян!
– Тут сотні тисяч!
– З півмільйона! –
Озвались юні голоси. –
Після кривавого розгону
В країні збурені усі!               
– Й чого ж ганяли тих студентів?
Пита суворий комендант –
Несхильний він до сантиментів. –
У вас на дурощі – талант!
– Студенти бешкет не чинили,
А мирний почали протест.
Вони в Євросоюз хотіли,
А їх в кайданки – й під арешт!
Ще й відгамселили щосили:
На жовторотих юнаків,
Немов собак тих, натравили
Міцних із «Беркуту» дядьків.
А ті кийків не шкодували
І під російський щедрий мат
Печінки хлопцям відбивали,
Штовхали зляканих дівчат.
Але обурило найбільше,
Що ще неділі дві «назад»:
Вся влада соловейком свище,
Виспівує на різний лад,
Що «У Європу йде країна!»,
«Євросоюз – то наш партнер!»,
«Угода буде, неодмінно!»
За що ж студентів б*ють тепер?
– Оце так-так…– зітхає скрушно
В кінці розмови комендант. –
За цю брехню спитати слушно:
Докерувався наш «гарант»!
– За інших, хлопці, ми не гірші –
Студента захистить студент!
Чи є для нас щось важливіше,
Ніж солідарність, в цей момент?
Тому я завтра пропоную
У місті свій створить майдан.
Проти насилля – протестуєм!
Хай нас підтримає декан!

Назар захоплено малює –
З дитинства виплекав цей хист:
На жеребці козак гарцює,
А поруч грає бандурист.
Козак втомився після бою –
Хай пісня душу відведе.
Дівча із довгою косою
Його у верболозах жде.
Назар поринув з головою
У незапам*ятні часи,
Де шаблею та булавою
Вкраїнець ворога косив.
В усі віки були охочі
Загарбать нашої землі.
Як ще не виплакали очі
Вкраїнські вдови й матері?
Плодючі чорноземи славні
Плекав з любов*ю селянин.
За них точились битви давні,
До зброї брались батько й син.
«Чужого – Боже, збав – не треба!
Свого ж – нікому не віддам!»
Летять, летять молитви в небо:
«Дай, Боже, Миру й Волі нам!»
– Назаре, знов папір марнуєш? –
По спині ляскає Тарас. –
Гуртом ідем у місто, чуєш?
Це штабу нашого наказ!
Біля міськради Віче буде –
Мабуть, Тернопіль весь прийде.
На владу злі безмежно люди:
«Законність, справедливість де?»
– А скільки поряд ще байдужих? –
Назар у відповідь зітхнув. –
Потрібно їх розбуркать, друже.
Дивись, що нині я утнув. –
І нахиливсь до ноутбука,
Хвилинку там почаклував. –
Ну, як тобі?
– Забійна штука!
– Півночі сну на це поклав.            
– І недарма! Поширить треба.
– Я «закачав» у інтернет.
– Таке розбурхає й «амебу»!
– Нас хлопці ждуть.
– То – уперед!

Біля міськради людно нині,
А на обличчях сум та гнів,
В руках знамена жовто-сині.
– Для чого доньок і синів
Ми Україні дарували?
Аби провладнії кати
Їх віддавали на поталу?!
Ні, не заліплять нам роти!
Безправність, бідність, безробіття
Немає більше сил терпіть!
Рішуче виметемо «сміття»,
Що заважає гідно жить!
Нема майбутнього в країні,
Де тільки брешуть і крадуть!
ЇЇ змінити маєм нині,
Повагу й гідність повернуть!
Бо Україна – це Європа!
Бо українці – козаки!
Від Запоріжжя – і до Чопа!
Віднині – і на всі віки!
А потім у колону стали –
«Нехай почують нас усі!»
На все містечко скандували
Гучні, рішучі голоси:
« Україно, виходь!
    Україно, вставай
Під знамено своє жовто-синє!
Очі ти відкривай,
Світ увесь надихай.
Варта кращого ти, Україно!»

В очах і захват, і тривога –
Перед екраном знов усі:
– Ех, нам би в Київ, на підмогу!
Там навіть сиві дідусі!
– І хлопці є, за нас не старші,
Жінки, дівчата – молодці!
– І беркутівці знов на марші.
Де набирають пики ці?
– Вони служиві – в них накази.
– А ти людину став би бить?
– Я – ні, відмовився б відразу!
– А в них – сумління не болить!
– Ти чув, яка у них зарплата?
Ці гроші – віроломна річ.
– То що, продати маму й тата?
І душу, і сумління – з пліч?!
– Тому й ховають в маски лиця,
Бо як впізнає з друзів хто –
Їм і до скону «не відмиться».
– Я в пику плюнув би!
– Ато!
– Є й поміж них порядні люди,
Що написали рапорти.
Не всі запроданці-іуди,
Бо, перш за все, людина ти!
– До речі, завтра активісти
Поїдуть трасу блокувать,
Щоб зупинить спецназ за містом.
Могли б і ми в пригоді стать!
Хоч київський Майдан далеко,
Підтримаєм своїх братів:
Подбаємо про їх безпеку –
Не пустим в Київ «беркутів»!

Назар в кімнату увірвався –
Захеканий, немов за ним
Голодний лев годину гнався.
З порогу заявив усім:
– Я був у тренувальній залі,
Коли ж у закапелку – глип –
Всім гроші тицяє чималі               
Якийсь слизький, сумнівний тип –
«Роботу добру» обіцяє.
Ви здогадалися, яку?
Бить активістів намовляє,
Зловивши в темному кутку.
– І хтось погодився?
– Кепкуєш? «Тітушок» серед нас нема!
«Дарма, – сказали, – пропонуєш.
І сунувся сюди – дарма!»
Ми так провчили того типа,
Ще довго буде пам*ятать –
Пробили всі колеса в джипа,
Щоправда, довелось тікать.
– Хто вивів «зрадницьку породу"?
– Той, хто і «Беркут» та спецназ.
Катів для власного народу
Шукають підлі поміж нас .
Але за все платити треба,
За все, що чинить чоловік.
Бо головний суддя – на Небі!
Від нього ще ніхто не втік.
Згадайте першого Тітушка,
Що журналістів хвацько бив.
Один лиш раз «попав на мушку» –
Й навіки прізвище зганьбив.
Бо діти й внуки –  теж Тітушки,
Також ославлені навік.
Тепер не вартий і «полушки»
Із цього роду чоловік!

– Усім привіт! Приймайте гостя!
– Кого це ти до нас привів?
– Мій старший брат. Знайомтесь,Костя.
Він із майданівських бійців!
Приїхав з Києва сьогодні,
В неділю – знову на Майдан.
«Приписаний» у п*ятій сотні –
Це вам не гра – військовий стан,
А в нім – козацькі формування,
В загоні кожнім – сотник свій.
Щодня тривалі тренування –
Вивчають рукопашний бій.
У сотнях – відставні військові,
З Афгану бувші вояки
І просто хлопці випадкові:
Не цвіркуни й не здихляки.
– Та годі, брате, щебетати, –
Заусміхався Костянтин. –
Що, так і будемо стояти,
Чи мо* перейдем до гостин?
Студенти – люди небагаті:
Завжди бурчить у животі.
Несуть на стіл, що є «у хаті»,
Бо хлібосольні і прості.
– Купити, може, пиво й раки,
А то на сухом*ятці все?
Нюх в коменданта, як в собаки,
Та, сподіваюсь, пронесе.
– В нас на Майдані з цим жорстоко,
– Гість головою захитав. –
Хто в бік спиртного кліпнув оком –
Із сотні чіпом вилітав.
І командир наш невблаганний:
«Честь, дисципліна – понад все,
Бо ми – захисники Майдану,
І варту кожен з нас несе!»
Людей навколо – ціле море.
Чужий чи свій, як розбереш?
Вночі і вдень стоять дозори,
І розвідка працює теж.
– То ви і шпигунів ловили?
– І провокаторів також!
– А влада не шкодує сили,
Щоб вас знеславити.
– Отож!
Ви ж бачите, як всі канали          
Пускають брехні та чутки,
Що в нас за гроші чи за сало
Стирчать безхатьки й пияки:
«Не хочуть, бачте, працювати,
Тому й приперлися сюди.
Потрібно Київ рятувати!
В кайданки їх – і у суди!»
Насправді ж, люди неймовірні      
Прийшли на київський Майдан,
Захоплення та шани гідні!
Тут кожен з них – «над паном пан»:
У більшості – освіта вища,
Вони з шанованих родин,
У головах не вітер свище –
А плани докорінних змін.
І молодь, й старців сивочолих –
Усіх об*єднує одне:
Жага до правди і до волі.
Те ж саме вабить і мене!
Майдан – справжнісінька родина,
Де більше не самотній ти,
Бо діє тут закон єдиний:
Усі ми – сестри і брати.
Наметами Хрещатик вкрився:
Тут і Полісся, і Донбас,
І навіть Крим не забарився.
З усіх куточків – безліч нас!
Звання, посади – неважливі,
Як не важливі стать і вік.
Працюємо «на спільній ниві» –
Тож цінний кожен чоловік!
А скільки друзів у Майдану –
По всій країні: там і тут!
Приходять юрбами кияни,
Із інших міст – везуть, несуть:
Медикаменти, гроші, дрова,
Продукти, одяг та взуття,
Й таке важливе – добре слово,
Що надихає до звитяг.
Наш ворог знахабнів помітно –
Очікуєм недобрих змін.
Усе частіш зникають люди,
Майданівців «пресують», б*ють.    
Боюся, далі – гірше буде:
Покаже влада підлу суть.
Коли хижак в куті глухому –
Стає лютішим в кілька раз.
Тому, юначе, йди додому
Й молися Богові за нас.

– Хуткіше інтернет вмикайте!
В країні твориться та-ке…!
Автомайдан сьогодні – знайте –
На Межигір*я йде в пікет!
Там кількасот автомобілів –
Колона кілометрів п*ять.
Лиш уявіть: армада ціла,
І скрізь знамена майорять!
– Не буде спокою і вдома
Тому, хто розпинав людей –
Не порятують ні хороми,
Ні звід законів та статей.
– І «Беркут рідний» не врятує –
Такий палкий народний гнів!
Нехай все Межигір*я чує
Відлуння наших голосів!
– А налякався він добряче:
Міліції нагнали – жах –
Я стільки у житті не бачив!
«Камазами» блокують шлях!
– Дивись! Дивись! Беруть «камаза»
Руками голими – і вбік.
Здолає будь-яку «заразу»
Наш український чоловік!

– Та що ж це коїться, Назаре?!
Чи ми в середньовіччі знов?
Людей катують ті почвари –
А МВС сліпе немов.
Життя в Жизневського забрали,
У Нігояна – їм начхать!
Вербицького замордували,
Лишили в лісі замерзать.
Тепер – Булатов потерпілий –
Автомайдану активіст.
А кат, від крові очманілий,
Ще й до садизму має хист.
Он журналістів, як калічать –
Рахунок на десятки йде!
Останні їх заяви свідчать:
Що не сховатися ніде
Від гумових кийків спецназу,
Від пильних найманців очей.
Лунають знов і знов накази
Беззбройних лупцювать людей!
– Який наївний ти, Іване:
Закону в нас давно нема,
Є лиш розбійники-тирани –
Тож совістити їх дарма.
Постійно йдуть «згори»  вказівки:
Всіх протестуючих – цькувать.
Боюся, видадуть гвинтівки,
Щоб в них, як у тиру, стрілять.
Бо вже Майдан не залякати,
Хоч як старалися вони.
Щоб знищить – можна лиш зрівняти
З землею – разом із людьми.
– Страшне малюєш лихоліття.
Хіба таке можливо в нас,
Ще й в двадцять першому столітті?
Ми ж не Малі, не Гондурас.
– Коли велику мають владу
Мізерні, підлії людці,
Коли злочинці на посадах –
Тоді й стаються біди ці.
Ми будем змушені платити
Життям за власні помилки:            
Країну віддали бандитам
Легеньким порухом руки,
Як в скриньку виборчу кидали
З ім*ям проклятим бюлетень,
Чи як байдуже оминали
Дільницю в вирішальний день!
Усе могло б інакше бути!…
Для українців це – урок!
Бездумність – то страшна отрута,
Байдужість – то до пекла крок!
Іване! Те найжахливіше,
Що підуть першими з життя
Найкращі з нас і найсвітліші.
І запізнілі каяття!!!
             18 лютого
– Назаре, ти чого розсівся?
На пари нині не ідеш –
До ноутбука приліпився?
Там щось цікавеньке?
– Авжеж!
Сьогодні визначальна дата.
Повинно вирішитись все:
Чи влада буде відступати,
Чи день цей горе принесе.
Не можу я іти на пари,
Коли у голові одне…
– Та годі тим Майданом марить –
Це вже дістало і мене!
Від нас нічого не залежить!
Усе вирішується там!
Пусте заняття – пильно стежить
За цим на відстані! Затям!
– На відстані? Оце ти – «в точку», –
Назар в задумі відповів.
Продовжував сидіть в куточку –
Очей з екрану не відвів.
– Та ну тебе! – махнув рукою
Розсерджено Назарів друг. –
Не дружиш, хлопче, з головою –
Усім відомий упертюх!

…Назар ще більш розхвилювався,
Коли у натовпі людей
Гранати вибух обізвався –
Глушив, калічив вибух цей.
Летять в колону протестантів,
Вони з довколишніх дахів –
Із рук убивць-міліціянтів –
В жінок, бабусь та дідусів.
Розбиті, злякані обличчя,
Усюди зойки та плачі,
А на людей, мов з потойбіччя,
Вже сунуть «орки-палачі»:
Із ніг збивають, доганяють,
Гамселять одного утрьох,
Старий, малий – не розбирають!
«Спаси і захисти їх, Бог!» –
Шепнув Назар й перехрестився.
(В «онлайн»  за всім спостерігав).
По вінця гнівом він налився –
Цей гнів хлопчині серце рвав.
На ноги скочив, заметався:
«Як можна їм допомогти?
Автобус завтра відправлявся
З бажаючими – їдь і ти!
Поїду! – вирішив напевно, –
Собі, інакше, не прощу!»
Почав збирати речі ревно,
Закінчивши, поїв борщу.
На серці легко-легко стало,
І навіть радісно чомусь –
Душа бриніла і співала:
«Я – анітрохи не боюсь!»
«Потрібно друзям розказати,
Бо потім дорікнуть йому.
А як візьмуться відмовляти
Чи бовкнуть зайвого кому?
Ризикувати я не буду –               
Все в таємниці збережу.
Пробачать згодом цю облуду,
Як про пригоди розкажу».

– Це що за клунки? – запитали
Товариші, коли прийшли.
– То речі на Майдан зібрали
Студенти людям – що могли.         
Автобус в Київ від*їжджає,
Я передачу понесу.
Здавайте, хлопці, хто що має:
Перчатки, гроші, ковбасу.
– Чого раніш не повідомив?
Ми б щось суттєве привезли –
На вихідних були ж удома!
– На жаль, так склалося, орли!
                19 лютого
Назар востаннє озирнувся:
– Ну, з Богом, друзі! Я пішов! –
І таємниче усміхнувся,
Що ще сказати – не знайшов.
Ніхто так і не здогадався,
Що має на меті юнак –
Назар ретельно «шифрувався» –
То й не завадили ніяк.

Автобус здалеку побачив –
Навколо чимала юрма.
– Кого шукаєте, юначе?
– Знайомих в мене тут нема.
 – Гуманітарна допомога?
В автобус можеш віднести.
– Я хочу в Київ, на підмогу.
– Занадто ще «зелений» ти,
Та і місця вже розібрали.
– Готовий, дядьку,  постоять.
– Не можна, хлопче, щоб стояли –
Штраф можуть за таке впаять.
– Та ж ніч надворі – не побачать.
Дозвольте, дядечку, мені.
– Ох, і упертий ти, юначе!
Якщо кажу, що ні – то ні!
Поїдеш згодом, як не склалось –
Автобус не останній цей.
В Назара серце обірвалось,
Образою пашить лице.
На очі накотились сльози:
«Чому так не щастить мені?!»
Із місця зрушити не в змозі,
Хоч геть жене те кляте «ні».
Стовбичив там ще півгодини,
Аж ось двигун запрацював.
Прощатись почали родини,
Хтось перекличку розпочав:
– Хоменко!
– Є!
– Качан!
– На місці! – один за одним називавсь.
Та ось – мовчанка в прізвищ низці.
– Супрун!  – Супрун не окликавсь.
В цю мить Назар не розгубився:
– Я тут! – із місця загорлав.
За каску хутко ухопився –
На самий ніс її нап*яв.
«Ач, недарма узяв з собою», –
Майнула думка в голові.
І він, підхоплений юрбою,
Від хвилювання ледь живий,
Зайшов принишклий до салону:
«Щоб лиш ніхто не здогадавсь!»
Помітив курточку червону,
У ній хлопчина усміхавсь:
– Не хочеш біля мене сісти? –
Зненацька запропонував. –
Ти із села чи теж із міста?
Назар лиш мовчечки кивав.
Юнак страшенно хвилювався,
Що викриють його обман,               
Та досить швидко вгамувався –
Від дум відволікав Роман.
Сусіда був ще той базіка –
Ні на хвилину не змовкав,
А анекдотів знав – без ліку –
Увесь автобус реготав!
Сміятись згодом потомились –
Морфей узяв людей в полон –
І неймовірні сни їм снились…
Для когось був останнім сон!
              20 лютого
– Підйом!– мов постріл, пролунало. –
На вихід із речами йдем!
А за вікном ще й не світало –
Усіх пройняв тривожний щем.
Автобус у якійсь посадці,
Видніються легковики.
– Куди це нас привезли, братці?
– Все під контролем, мужики!
Автобус не пропустять в Київ:
На всіх під*їздах – блокпости,
А там – міліції, як зміїв.
Нас мають легкові везти.
Товариші з автомайдану
Тутешні знають путівці,
Бо всі місцеві, всі кияни.
– Спасибі, хлопці!
– Молодці!

У Києві – нова завада –
Усе «тітушками» кишить,
Але гуртом дали їм раду –
Розбіглися щури за мить.
Найтяжче в центрі їх спіткало:
Майдан оточений – в кільці,
Довкола «Беркуту» чимало.
Знов рятували манівці:
Ішли підвалами, дворами.
Аж ось – і Бесарабка вже,
А там – Майдану панорама,
Немов бойовика сюжет:
Завіса чорна, непроглядна,
Із запахом горілих шин
Сховала в нетрях своїх чадних
Людей, що встали із колін.
Це їх могутнє стоголосся
Все полонило навкруги –
Воно аж до зірок неслося
Й вселяло жах у ворогів.
Назарко жадібно вслухався
У цей людський потужний гук
Та уявити намагався
Їх блиск очей, їх потиск рук,
Їх мужні неземні обличчя,
Які страху не знають геть,
Хоч визирає з потойбіччя
Та хижо шкірить зуби смерть.
Відчув себе таким щасливим,
Що може з ними поруч стать.
І хлопця нині неможливо
У іншому переконать.

– Слава Україні!
– Героям Слава!
– Спасибі, хлопці, за підмогу.
Давно очікували вас.
– Заплутав дідько нам дорогу,
Украв дорогоцінний час.
– Ми тому дідьку мізки вправим, –
Всміхнувся до гостей вусань. –
Поснідаєте – і до справи.
Дай щось поїсти хлопцям, Сань.
Назар довкола розглядався:
Побачений пейзаж вражав –
Здавалося, в кіно знімався –
Майдан кипів та вирував.
Куди не глянеш – барикади
Із шин, металу та мішків,               
Кількаметрові ці громади,
Мов кістка, в горлі ворогів.
Вже рясно кров*ю ви политі
Нескорених захисників –
Нема такої сили в світі,
Хто б їх зламав, хто б зупинив!
Снують майданом, мов мурахи:
Обличчя чорні від пожеж,
У касках всі, щити із бляхи.
«Тепер я з ними буду теж!»
Будинок профспілок чорніє
Напередодні він палав.
Від нього смертю, смутком віє,
Останнім прихистком бо став,
Підступним вогняним капканом,
Для погорілих в нім живцем
Іще одних синів Майдану.
«Злочинцям не пробачим це!»
У очі кинулась відразу
Й велика сцена. Це на ній
Лунають заклики й накази,
Як черговий триває бій.
На ній молились за Вкраїну
Представники усіх церков.
Із неї ллється в небо синє
Та у серця вогонь промов.
А он «ялинка» височіє –
Свободи символ й боротьби.
Її давно побачить мріяв.
«Поближче б підійти якби!»
Цьому здійснитись не судилось:
Якесь мале худе дівча
До хлопця хвацько підкотилось,
Торкнулося його плеча:
– Бери, козаче, бутерброди!
Коли ще потім поїси.
А личко неземної вроди!
Заклякнув від її краси:
Стоїть і лупає очима –
Не знає, що відповісти.
І дівчина на нього блима:       
– Бери! Ще й друзів пригости.
Ти звідки, скромнику, приїхав?
– З Тернополя, – пробелькотів.
– Що, припекло хльобнути лиха?
– Майдан відстояти хотів! –
Промовив голосно й сердито.
«Вчепилася, немов реп*ях!»
– А я – киянка. Звуся Рита.
Мабуть, уперше в цих краях?
– Уперше, – нехотя зізнався
І взяв нарешті бутерброд.
Тут шлунок голосно озвався,
Забуркотів «на повен рот».
І Рита залилася сміхом:
– Скоріше їж, бо ще помреш!
Назар від сорому ледь дихав,
Але за мить сміявся теж.
Бо сміх у Рити, мов дзвіночок,
Ще й скачуть бісики з-під вій.
Між ними збудував місточок
Цей сміх веселий, запальний.
– До речі, мене звуть Назаром, –
Став сміливішати юнак.
І щебетали  незабаром,
Як давні друзі. А відтак
Дізнавсь про дівчину багато –
Вона в протестах з перших днів:
Прийшлось від «Беркуту» тікати,
І рани людям обробляти,
І барикади будувати,
І бутерброди готувати,               
В мороз бруківку колупати
І сніг згрібати до мішків.
На Риту іншими очима
Тепер дивився наш Назар.
«Як за тендітними плечима
Вона несе такий тягар?!»               
У хлопця серце ціпеніє,
Як уявля пригоди ті.
«Вона – не дівчина, а мрія!
Таку стрічаєш раз в житті!»
Він зрозумів, що закохався –
Ось так – відразу, з перших слів.
Бо поки з нею спілкувався,
Немов цілющу воду пив.
Та ось луна сигнал тривоги –
Це «Беркут» знов у наступ йде.
Всі підхопилися на ноги –
Майдан вирує і гуде:
Зі сцени віддають накази,
По барикадах лине крик,
Бійці біжать у протигазах,
Десь чути вибух, віддалік.
– Мені пора! – заметушився
І каску натягнув юнак.
На Риту пильно подивився. –
Іще зустрінемося?
– Так! – кивнула Рита і тривожний
На хлопця погляд підвела.
– Потиснуть руку тобі можна?
– Звичайно, – руку подала.
Хотів по-дружньому стиснути,
Але до вуст її приклав,
Щоб шкіри аромат вдихнути…
Майдан гукав, Майдан чекав!

Майдан-вулкан уже здригався,
До виверження готувавсь:
Розпалювався, розпікався.
Із жерла в небо піднімавсь
Ядучий дим, густий чорнющий,
Й відлуння грому голосів!
А гуркіт вибухів все дужчав –
Це ворог клятий напосів.
Людей «розпечені» лавини
Заклекотали й поповзли
Вперед – упевнено, невпинно –
Спинити їх вже не могли!

Назар почав своїх шукати.
Там, де залишив – не знайшов.
Він сам собі став дорікати:
– Навіщо швендяти пішов?!
Але юнак не розгубився:
– Мабуть, вже на передовій.
На Інститутську подивився –
А там уже точився бій.
Попрямував на поле бою –
Про небезпеку й не згадав.
– Куди це ти летиш, герою?! –
Схопив хтось хлопця за рукав.
– Я до своїх, – промовив вперто. –
Відстав, то маю доганять.
– Що, поспішаєш, хлопче, вмерти?
Назад! Тут почали стрілять!
Щось свиснуло над головою –
Збив з ніг Назара чоловік:
– Це, синку, бойові набої,
Смертям уже почато лік.
Сьогодні «Беркут» так лютує:
У нас уже убито трьох –
Патронів вбивця не шкодує.
А щоб ти, паразите… Ох!... –
Раптово зойкнув чолов*яга
І, не закінчивши, затих.
Хтось поруч закричав: «Увага!
Там снайпер на даху заліг!»
Назар схиливсь до чоловіка:
– Отямтесь, дядьку! – закричав,
За плечі й руки його смикав –
І незнайомець застогнав.
«Живий! – зрадів тому хлопчина. –
Його потрібно рятувать,
Доправити до медчастини!»
Став дядька попід руки брать.         
А важив чоловік нівроку,
Приблизно, як піску мішок –
Добре вгодований, високий.
Назарчик від напруги змок.
Знесилився він дуже швидко.
«Я сам, мабуть, не дотягну,
А поруч ні душі не видко.
Піду, погляну за стіну».

З даху готелю «Україна»
Чудовий огляд. Саме тут
І зачаїлася людина,
Аби страшний вершити суд
За кимось виданим наказом.
Наказам тим не опиравсь:
На все погодився відразу
І ні хвилини не вагавсь.
Бо «майданутих» зневажає:
«Й гроша не варте їх життя!
Пігмей хай місце своє знає!
Нікчеми! Вбожество! Сміття!
Ось я – це зовсім інша справа,
Я – офіцер елітних військ:
Престиж і привілеї, й слава,
І зірочок почесний блиск.
Не дам нізащо зруйнувати
«Бандерівцям» своє життя.
Накажуть – і зубами рвати
Готовий це людське дрантя!»
Приклався оком до прицілу,
Натиснув плавно на курок –
І ось вже бездиханне тіло,
А з дула – хмаркою димок.
Знов до прицілу притулився
(Він збільшує в десятки раз)
У очі жертві подивився –
І погляд тих очей погас.
Приціл враз вихопив мужчину,
Що виглядав із-за стіни.
Пильніше глянув: «Це ж – хлопчина!
Та тебе не шкода мені.
Чого удома не сидиться
Тобі, бандерівська шпана?»
І ось гвинтівка знов димиться…
А водить нею – сатана!!!

Раптовий біль – і щось гаряче
По тілу хлопця розлилось,
І світу білого не бачить,
І мов провалюється в щось.

А Маргарита з ніг вже збилась:
Поранених ведуть, несуть.
Не раз сльозами й потом вмилась –
Нема коли й передихнуть.
Їй важко? Зраненим тим паче!
Стиснувши зуби, терплять біль:
Ніхто не скаржиться, не плаче,
Лиш стогін чути звідусіль.
Були й такі, що відстогнали,
Бо попрощалися з життям,
Під простирадлами лежали
Нерушно – четверо їх там.
Коли ж це – чергові носилки.
Вона в той бік очима – глип:
«Мені привиділось! Помилка!»
Та страх проник у саму глиб.
Зелена курточка знайома,
Як мовчазний сигнал біди.
Нестерпна навалилась втома,
А страх шепоче: «Не іди!»
Усе ж подибала несміло
Туди на ватяних ногах,
Щоб ближче роздивитись тіло.
А далі…Жах! Безмежний жах!
Веснянки на щоках і носі
Безжально заплювала кров,
А очі, не закриті й досі,               
Волають про його любов:
Любов до сонця і до квітів,
До неба й зелені дібров…
Але немає сили в світі,
Щоб запалить життя в них знов.
І Рита гірко заридала.
Вона давилася слізьми:
Лише годину хлопця знала –
Мить із буремної зими…
Але таке для неї рідне
Це сірооке хлопченя.
«Не встигло ще й пожити бідне!» –
В сльозах побігла навмання.

Коли почув, що син загинув,
Впустив додолу телефон,
Розгублено очима блимав
І умовляв себе: «Це – сон.
Був ще учора на навчанні –
Сьогодні в Києві в труні? –
Хапавсь за докази останні. –
Та помилилися вони!»
Але від правди не сховатись –
Він надто добре сина знав:
Дощенту почуттям віддатись
Умів – за це життям й наклав.
І горе всілося на плечі,
Та так – що й ноги не несли,
Хоча ще зовсім не старечі.
А думи в спогади пливли:
Хлопча – біленьке, сірооке –
Сидить у нього на руках.
Тріщить невпинно, як сорока,
Цей вічно невгамовний птах.
«Яке чудовисько бездушне
Його посміло вгамувать?
Який недолюд осоружний
Життя в ДИТИНИ зміг забрать?!
Мого єдиного синочка,
Кровинку рідную мою…» –
І у сльозах принишк в куточку –
Той нелюд «вбив» усю сім*ю!

А ще «убив» всю Україну!
Якби не пролилась та кров,
Бог врятував би неодмінно
Нас від війни! Його любов
Згубили ми, бо очманіло
Вкраїнець українця кляв –
Все на «сорти» себе ділили
І кожен «хату з краю мав».
Війну послав, щоб просвітити:
Усі ми – сестри і брати,
Усі ми – України діти,
Родина спільна – я і ти!!!
Чому б нам рай не збудувати
У цій родині? Лиш навчись
Не тільки брати – а й давати,
А ще – любити научись!
Любити чарівну природу,
Примножувати й берегти
Її прадавню чисту вроду.
Ще научись любити ти
Людей, хороших і не дуже,
Бо всі ми різні, і, на жаль,
З нас помилятись кожен може.
Душа ж вразлива, мов кришталь.
Навчись любить пісні і мову
Країни, де ти народивсь,
Бо в світі все невипадково –
В пригоді стане ще колись!
Як жаль, щоб все це зрозуміти,
Нам знадобилася війна.
І Сходу, й Заходу платити
Доводиться. Яка ціна!!!

Летить у вись Небесна Сотня,
Летить у пам*ять, у віки.               
За них помолимось сьогодні.
Низький уклін вам, Козаки!
Допоки в Україні будуть
Такі  ось душі і серця,
Такі безстрашні, світлі люди –
Не знатиме вона «кінця»!!!