Киборги з людським обличчям

Їх кіборгами звали вороги
За цю незламність, стійкість, силу волі.
Їм ризик, небезпека – до снаги!
Лиш про одне прохали в Бога й долі:
Аби вони на батьківській землі
Могли завжди у мирі вільно жити,
Аби їх діти – живчики малі –
Могли ясному сонечку радіти.
Вчорашні програмісти, лікарі,
Студенти, вчителі та бізнесмени…
Лиш ворог став на батьківський поріг –
У стрій військовий звуть козацькі гени!
Гудуть снаряди і двигтить земля,
Навколо вас на клапті всесвіт рветься,
Та ще одне врятоване маля
Серед жахіть зігріє змерзле серце.
Бо й у самих удома діточки,
Що хочуть тата бачити живого.
І матері, й кохані, й жіночки
За вас палкі молитви шлють до Бога.
Так, звісно, не усім поталанить.
Бо це – війна! Такі її закони!
Та й що таке життя? Коротка мить!
Але її не просидиш у схроні!
Якщо ти лицар, справжній чоловік,
За спини земляків чого ховаться?
А доля й так відміряла всім вік,
Тож не схотіли ви ганьбитися – бояться.
Та й Бог все бачить! І усім «воздасть»!
Нікого і нічого не  забуде!
Війна минеться, як страшна напасть –
Вам низько вклоняться за подвиг люди!
                ОЛЕКСІЙ
Розповіла про це бабуся:
«В АТО півроку вже онук.
За нього день і ніч молюся!
Хай грім поб'є отих падлюк,
Що українців розсварили,
Аби під себе нас підм'ять.
Вкраїну знищити хотіли –
Та волелюбство не здолать!»
В очах бабусі – ні сльозинки,
Лиш гордий погляд із-під вій.
Ну й витримка в цієї жінки!
Оце характер, Боже мій!
Та здивувалася ще більше,
Коли почула внука вік,
На стільчик у розгубі сівши…
«Шістнадцять! Він – не чоловік,
А хлопченя, неповнолітній!
І опинився на війні,
Страшній, жорстокій, ненаситній?
Як? Чи пояснить хтось мені?»
Мене це вразило до болю,
Бо вдома підлітки-сини.
Невже така ціна за волю,
За перемогу у війні?!
Тож вирішила розібратись:
Чому дорослий чоловік
Йде в ресторани розважатись,
А хлопченя вкоротить вік,
Боронячи свою Вітчизну?
Ні! Виправдань цьому нема!
Відмовки в дезертирів різні,
Але причина лиш одна:
Це малодушність! Чи бездушність!
Чи бездуховність! Мов стіна!
Коли тобою шлунок править –
То згодом править САТАНА!

Йому шістнадцятий минало…
Хлопчина-красень! Олексій!
В житті він бачив ще так мало,
Ще стільки навіжених мрій!
Відкритий погляд – не дитячий,
А соромливий, мов хлопча!
Він очі в очі смерть побачив.
«Й щоночі бачу в снах… Хоча…
Ані краплини не шкодую
Про те, що воїном я став…»
Кров прадідів у нім нуртує
З козацьких  бойових  застав.
Ця пам'ять генів незнищенна:            
Дрімає тихо сотню літ,
Та б'є на сполох навіжена,         
 Лиш ворогів побачить слід.
Тож на святій землі вкраїнській,
Що кров'ю скроплена не раз,
Навалі не бувать ординській
Ні – нині, ні – в майбутній час!

Тобі шістнадцятий минало…
Дівчаток зграйки за вікном...
Та Україна вже палала!
Хоч й спав Чернігів мирним сном,
Змінивши джинси на військове,
Ти взяв на плечі кулемет –
Залишив лиш прощальне слово.
 А там… чекав тебе не мед!
А там тебе війна чекала:
Страшна «гібридна» ця війна,
Де патріотом буть – замало,
Де місця лицарству нема;
Де так непросто розібрати,          
Хто – ворог, а хто, – справді, друг;
Де скрізь заведено брехати:
І в них, і в нас;
(Лиш «Бух!» та «Бух!»
Щодня й щоночі безперервно –
Тож під землею, мов кроти).
Де важко знати щось напевно,
Де тільки Богу віриш ти.
«А ще товаришу, що поряд,
Який помре, та не продасть,
Якого, якщо втратиш – горе,
Якщо ж поранений – напасть,
Бо ліків, як завжди, бракує,
До лікарів – чи довезеш?!
Держава ж вперто ігнорує:
Не бачить нас й не чує теж.
Бо ж добровольці – то не люди –
Скажені! Жди від них біди!
Державні та штабні іуди –
«В кущі». Тож інколи й води,
Навіть краплини, не дістати.
Голодними – по два-три дні!
В таких умовах воювати
Не раз доводилось мені.
Якби… Якби не волонтери…
Не знаю навіть, що й було б…
Везли нам все  (і БТР-и!),
Все, що в пригоді стать могло.
Навіщо стільки бюрократів
Годуєм за державний кошт?
Щоб мать обідранців солдатів,
Голодних і брудних?» Отож!!!

«…Зі школи в технікум подався.
Дружу із боксом з давніх пір.
Хіба ж я знав, як тренувався,
В який мене затягне вир?
У добровольцях старші друзі.
А я що – гірший? Не такий?
Тож згодом плазував на пузі
І хвацько вів навчальний бій –
Пішов у табір тренувальний,
Військовий вишкіл там пройшов.
Про вік свій промовчав, звичайно,
Як пояснити це – знайшов.
А на війні все знадобилось:
І м'язи, і характер теж.
(Там десь дитинство й загубилось –
В звитягах, що не мають меж.)
…Мені, звичайно, помагали,
Бо наймолодший. «Карапуз» –
Так в батальйоні називали,
Та позивним своїм горжусь!
Бо у бою були «на рівних»,
І задніх я ніде не пас –
Всі труднощі долали гідно
Й життями важили не раз.
…Свій вік приховував довгенько,
Та й не до цього там було –
Я склав хорошу побрехеньку…
А згодом все однак «спливло»!
І, як я в Баті не просився,
Вручивши гроші на квиток,
Він тільки сумно подивився
І проказав: «Тобі, синок,
Не воювати – вчитись треба.
Дивися там – не підведи!
А що живий – подякуй небу:
Вберіг дитину від біди…»
Ображено: «Знайшов дитину!» –   
Ще не змирився Олексій.
І справді, зовні він мужчина:
Стрункий, статечний, показний.
Та тільки ми розговорились,
Я усміхнулась: «Ще хлопча!»
Але з повагою дивилась
І не наважилась повчать.
Бо Воїн він, Хоробре Серце,
Мій охоронець, захисник.
А нині за таке візьметься
Не кожен зрілий чоловік!

…Війна! Про тебе говорити
Так важко! Так не хоче він
Гірке минуле ворушити,
Де друзів краде смерть і тлін.
Він це проходив, він це знає…
Як і багато ще чого...
Війна, мов міни, підкладає
Оті страхіття в сни його.
Та виринає й теплий спогад:
Голодний погляд оченят
В пронизливий зимовий холод –
Місцевих двійко хлопченят.
На блокпосту їх лиш побачив –
Й нагодував, і обігрів,
Братів молодшеньких неначе.
Душею миттю прикипів,
Бо у самого братик вдома –
Непосидючий та меткий.
Маленькі друзі – Макс і Рома –
Вітали потиском руки
Ледь не щоденно Олексія.
Усе цікаво малюкам,
Бо ж стати воїнами мріють –
«Встромляють носик» тут і там!
Навчав вкраїнський гімн співати
Тих невгамовних хлопчаків,
Вітатися, марширувати,
Розповідав про козаків.
Юнак педагогічні вміння
Від бабці й неньки перейняв:
Щоб знав східняк своє коріння,
Щоб українцем виростав.
В Чернігові ж – мені на диво – 
Коли помітив двох «лобів»,
Що цмулили цигарки й пиво,
Не змовчав – хмуро «процідив»:
– Майданчик тут дитячий, діти,
А цим двом мавпам – все одно!
Я мав би зараз їх провчити,
Забрати в них оте «лайно» –
Не хочу настрій вам псувати!
– А ти не куриш і не п'єш?
Юнак продовжив дивувати:
– Я – ні!
Не вірила:
– Але ж… Без цього на війні не можна:
Нервові зриви, все таке…
Тут встоїть психіка не кожна,
Щоб не «зірватися в піке».
Юнак на це лиш усміхнувся:
– Так я ж спортсмен, та ще й боксер! –
Рукав футболки враз надувся. –
Не зраджую собі й тепер.
Та й Батя був у нас суворий:
Порядок і «сухий закон».
Хоч п'яним по коліна море –
Не встоїть п'яний бастіон.
– Про що найбільш шкодуєш нині? –
Питаю згодом в юнака?
– Що не прогнав російських свиней!
Сумую за своїм АК…
Він був у мене особливим –
Вночі біля подушки клав –
Не автомат, а справжнє диво!
Частинку серця з ним віддав!

Дитина – й зброя? Божевілля!
В якім столітті ми живем?
…Про піонерів із підпілля
Колись читали  із жалем,
А ще із гордістю читали.
«Діти-герої! Молодці!»
Звання і ордени давали!
Не треба нам герої ці!!!
На інших що – не розжилися?!
Агов, військові! Ви живі?
В квартири й дачі уп'ялися?               
В машини й гаражі нові?
Ви ж нам служити присягали,
Нас захищати, берегти!…
Невже ви все життя брехали?
Невже народ свій зрадив ти?
В той час, як хлопченя воює,
Якийсь мерзотник-офіцер
Історію хвороб купує –
В нім офіцер давно помер!
І годі скаржитися долі,
Що «голі й босі» ви – ДАРМА!
Як дітвора на браннім полі –
Військовим виправдань нема!
Готові в ноги тим вклонитись,
Хто офіцерську честь зберіг,
Хто й «голіруч» виходив битись
За рідний батьківський поріг!!!

Та серце рве мені ще більше,
Що юний воїн Олексій,
Півроку у АТО провівши
І не один прийнявши бій,
Не може й мріять, щоб держава
Хлопчині СТАТУС надала!
Боїться визнати їх влада –
Куди дивилась?! Де була?!
В усьому спритно звинуватять
Бабусю, маму, вчителів…
Під суд віддати їх порадять –
Палких не пошкодують слів!
Та жоден бюрократ від влади,
Що до цих крайнощів довів –
Не втратить «теплої» посади!
Не «постинають» їм голів!!!

Матуся… Слово рідне, тепле –
І ніжність, і любов у нім.
Сердечко, що за сином терпне,
В пекельнім крається вогні:
«Як зупинить? Як не пустити,
Відмовити, заборонить?
Якого янгола молити,
Щоб ту страшну спинити мить?»
…Не вмовила! Не зупинила!
Заборонити не змогла…
Благословила, відпустила
У ту страшну «обитель зла»,
Що з давніх пір війною зветься.
(Бо син би все одно пішов!)
«Де він тепер? Нехай озветься!!!» –
Молила Небо знов і знов.
…Вдивляюся в її обличчя,
Іще красиве й молоде:
На ньому біль і тихий відчай
Зі зморщок сіточки плете.   
«Повірте, що змогла – зробила.
Він – неймовірний упертюх!
В дитині – не дитяча СИЛА,
В дитині – не дитячий ДУХ!»
А очі – сліз по вінця повні.
Їх стримувала, як могла –
Та врешті вирвались назовні.
(Я на межі також була!)
Так захотілось обійняти
Пониклі плечики її,
Щось заспокійливе сказати
Та розігнать гризот рої.
Але вона вже усміхалась:
«…І Бог Альошеньку зберіг –
Довіку в боржниках зосталась:
Вернув на материн поріг!»
При цих словах аж засвітилась –
Весна розквітла на лиці!
Я зачудовано дивилась
У дивовижні очі ці.
А мати… Мати щебетала…
(Здавалося – не зупинить)
Вже у майбутньому літала
Разом із сином – ЩАСТЯ мить!!!

                ВОЛОДИМИР
В п'ятдесят два – ти у зеніті:
Здоров'я є, наснага є.
Хтось, може, й щасливіший в світі,
Теж доля пестує – не б'є.
Хоча й повиростали діти,
Ще б їх довести до пуття.               
Є куди силоньки подіти,
Є чим наповнити життя.
Розжився вже на досвід, мудрість,         
І плани є – хай лиш щастить.
Ти знаєш, в чому щастя сутність…
Та йде все шкереберть – за мить!

Війна! Читав про неї в книгах,
Любив дивитися в кіно
Про ратні подвиги комбригів.
Вона була… Колись… Давно…
Та щоб сьогодні? В Україні?
Не вірив довго… Все чекав…
«Мо' Путін схаменеться нині?
Щоб брат на брата нападав?
Я в армії служив радянській,
Де нації переплелись:
І православні, й мусульманські –
Усі браталися колись…
Чому ж сьогодні росіяни
З нас роблять лютих ворогів –
Вітчизну топчуть  окаянні,
Моїх вбивають земляків?!
В брехні, немов у трясовині,
Втопивсь затурканий Донбас –
Чи варто рятувати нині,
Бо ж сам відмовився від нас?
Вагався довго, сумнівався:
Моя чи не моя війна?
…Побоїще під Іловайськом –
Жахом накрила новина!
Ось так підступно обдурити:
Гарантувати «коридор» –
Й наводкою прямою бити
Братів-слов'ян?! Та це ж – терор!!!
Війна також закони має,
Передбача військову честь!
Та їх Росія зневажає!
Тож, гаркнувши слухняно «Єсть!»
Й збрехавши впевнено, цинічно,
Розпочали криваву гру:
Розстрілювали методично,
Спокійно, наче у тиру,
Війська російські регулярні
Вкраїнців на СВОЇЙ землі!
Ви не залишитесь безкарні!
Ні, не зносити вам голів!
У мене враз відкрились очі:
У ту війну, в той «Дантів ад»?
– Вас це дивує?
– Не те слово!
– Я – доброволець, і мене
Туди не гнали примусово.
– Мабуть, не кожен вас збагне.
– Я можу й більше здивувати:
Аж кілька місяців підряд
Не вилізав із військкомату:
«Призвіть!» Та впертий бюрократ
Все відмовляв, шукав причини
І матом посилав – дарма!
Адже для мене, як мужчини,
Неподоланного нема.
«Дістав» до печінок  тих гадів –
Призвали врешті-решт мене:
Служу розвідником в  бригаді.
Я знадобивсь – це головне!
– У розвідці? Ой, як цікаво!
І складно, певно, – розкажіть.
– Важливо: не ловити гави,
Буть наготові кожну мить.
Якби побув у Лунапарку –
Я б вам багато розказав.
В театрі ж дій військових «парко» –
Не раджу бачить тих «вистав»!
– Що дошкуляє там найбільше?
– Здивуєтесь – не вороги.
Немає «аватарів» гірше –
Кому горілка до снаги.
Де військкомат їх набирає?
Навіщо пхає їх сюди?
Не те що користі немає –
Весь час очікуєш біди!
– А що ж гамує потрясіння,
Знімає стрес? Що розслабля?
– Кумедні ось такі створіння:
На фотографії маля
Собаки – язичок солопить.
Володя знов заусміхавсь. –
Звемо Малюк! Як туга вхопить –
Від неї вилікує враз.
Це – Сепар наш – ще той котяра!
Місцевий, то й назвали так.
Поміж руїн, немов примара,
Сидіти вдома – зрада, гріх!
Я хочу воювати! Хочу!
Помститись хочу за своїх!
Ти, Путін, наволоч, заброда!
Навіщо ти до нас приліз,
Ти, вбивця нашого народу,
Брехливий і підступний лис?!
Тобі не вистачає духу
Навіть зізнатися в усім:
Тож брешеш у обидва вуха
Наївним «гражданам» своїм.
Та світ так легко не обдуриш:
Тобі вже складено ціну!
Гадаєш, що майстерно «рулиш»? –
«УВЕРЕННО ИДЕШЬ КО ДНУ!»

Ані дружинині волання,
Ані розгублені синки
Не загасили поривання.
Такі ви – СПРАВЖНІ мужики!!!

Коли у трубці телефонній
Почула вперше голос твій –
У тиші, урочистій, сонній,
Загув смішних словечок рій.
Прийшов з пораненням додому –
Хіба до жартів? Ну і ну!               
Постійний біль, хронічна втома…
Веселість звідки – не збагну?
Пита: 
– Тебе як упізнати?
– Я буду з білою косою.
Він починає реготати:
– А я – із білою рукою.
І дійсно, в гіпсі передпліччя,
Але усмішка не згасає –
Відкрите осяйне обличчя,
Та скромно очі опускає.
– Коли поранено? Як саме?
Він червоніє і сміється:
– Із БТР-а – вверх ногами!
Пусте! Та лікарям не йметься:               
Дали відпустку тимчасову.               
Зростеться – повернусь назад.               
Бажаєте вернутись знову               
У ту війну, в той «Дантів ад»?
– Вас це дивує?
– Не те слово!
– Я – доброволець, і мене
Туди не гнали примусово.
– Мабуть, не кожен вас збагне.
– Я можу й більше здивувати:
Аж кілька місяців підряд
Не вилізав із військкомату:
«Призвіть!» Та впертий бюрократ
Все відмовляв, шукав причини
І матом посилав – дарма!
Адже для мене, як мужчини,
Неподоланного нема.
«Дістав» до печінок  тих гадів –
Призвали врешті-решт мене:
Служу розвідником в  бригаді.
Я знадобивсь – це головне!
– У розвідці? Ой, як цікаво!
І складно, певно, – розкажіть.
– Важливо: не ловити гави,
Буть наготові кожну мить.
Якби побув у Лунапарку –
Я б вам багато розказав.
В театрі ж дій військових «парко» –
Не раджу бачить тих «вистав»!
– Що дошкуляє там найбільше?
– Здивуєтесь – не вороги.
Немає «аватарів» гірше –
Кому горілка до снаги.
Де військкомат їх набирає?
Навіщо пхає їх сюди?
Не те що користі немає –
Весь час очікуєш біди!
– А що ж гамує потрясіння,
Знімає стрес? Що розслабля?
– Кумедні ось такі створіння:
На фотографії маля
Собаки – язичок солопить.
Володя знов заусміхавсь. –
Звемо Малюк! Як туга вхопить –
Від неї вилікує враз.
Це – Сепар наш – ще той котяра!
Місцевий, то й назвали так.
Поміж руїн, немов примара,
Ходив голодний цей варнак.
Підгодували, приручили.
Не тільки ловить нам мишей –
Бо ті страшенно знахабніли –
Попереджає про гостей:
Не встигне ворог навіжений
«Гостинець» в небо запустить –
Нявчить наш Сепар, мов сирена,
Разом біжим в бліндаж за мить.
– Ще не набридло воювати?
– Я принципово на війні.
Лиш з перемогою до хати
Вернуся згодом... Чи в труні…
Та відчуваю, що Володю
Небесні сили збережуть.
Утри сльозу! Жаліти годі –
Такі до сотні літ живуть!
              РОМАН
Вже три десятки за плечима …
Статечний, гарний чоловік
Із неймовірними очима –
Та до уваги він не звик.
Себе героєм не вважає,
(Як й більшість тих, хто воював).
Тож нехотя розповідає
Про все, що бачив й відчував.
…Лиш місяць у навчальнім центрі –
І він – вже воїн, штурмовик.
Їх рота у ворожі нетрі
Йшла першою. Тож втратам лік
Вели постійно. «Правий сектор»!
Для ворогів такий страшний!
Народу нашого протектор,
Що йде за нас у смертний бій.
Вони – у «найжаркіших точках»,
Вони – безстрашні і стійкі!
Серця в вишиваних сорочках,
Вкраїни вірні козаки!
Спинили першими навалу,
Що полонила наш Донбас,
І Путіну під шкіру сала
Ви заллєте іще не раз!
Боїться вас і наша влада –
Нечисті руки і серця…
Та є у вас одна лиш вада:               
Б'єтесь за правду – до кінця!      

…Обожнюю доньку маленьку:
Принцеса Настя (перший клас).
Про татка згадує частенько –
Шле SMS-ки раз у раз.
Там, на війні, з'явився Даня –
Маленький друг (12 літ).
Якось під час бомбардування
Ледь не потрапив на «той світ».
І хоч відтоді заЇкався,
Цікавості не розгубив,
У роті завжди ошивався –
З нас кожен хлопчика любив.
Серед улюбленців і Бублик –
Мале кудлате кошеня:
Гуде-муркоче, наче вулик,
Серця для ласки прочиня.
А був у нас іще й собака –
Неперевершений Сірко:
Страшний ласун та розумака,
Що крав згущене молоко.
Поцупить банку з-під ряденця,
Прокусить дірочку у ній,
Старанно вицмулить до денця –
І чесний погляд із під-вій.
Та ми харчів не шкодували:
Як чим було, не тільки пса,
Але й місцевих частували.
Бо, дякувати небесам,
Точніше волонтерам-друзям,
Не пухли з голоду давно.
Були ж часи: з порожнім пузом
По кілька днів. Сире зерно,
Як пташечки в полях, клювали,
Росу пили по бур'янах,
По дві, по три години спали –
Й наводили при цьому жах
На сепарів, яким Росія
Везла в «конвоях» чергових
Те, що ми бачили у мріях...
Та ми долали ДУХОМ їх!
…Не вистачало навіть зброї –
В бою добув свій автомат.
Вважає хтось мене героєм.
Я – патріот, простий солдат.
Як зрозумів, що Україна
В біді, що армії нема,
Що залишається єдине:
Із підлим Путіним війна –
Пішов, сім'ю лишивши, справи,
Батькам додавши сивини.
Бо ми – передова застава,
Народу, нації сини!
Нехай нас хтось не розуміє,
Як я не розумію їх.
Байдужим бути не умію!
Для мене боягузтво – гріх!
У Бога вірю – тож молюся,
Щоб швидше припинив війну.
Як Божа ласка – повернуся,
Дружину й Настю обніму.
               МАЖОР
Ні, друзі, це – не позивний.
І це – не термін музикальний.
…Ми, мов бджолиний дружний рій,
Долаєм труднощі нагальні:
Хтось «носить мед», хтось захища
Рідненький вулик від навали
Нахабних ос, а хтось – «в куща»!
Йой, трутнів розвелось чимало!
В них тата й мами при грошах
Чи на теплесеньких посадах –
Тому надійний  мають «дах»
Чи навіть крісла в різних Радах.
З дитинства «м'яко стелять» їм,
Відмови ні у чім не мають:
Заморський коледж, власний дім,
В «Порше» та «Мерсах» розсікають.
Хоча нездатні заробить
Часом й копійки самостійно.
Їм наше горе не болить –
Плювати їм на кров і війни!

Я випадково стрілась з ним:
Підвезти згодився – тож сіла.
Мене немов уразив грім,
Коли я – хто він – зрозуміла.
…Патруль нас згодом зупинив:
«Аварія! Нема проїзду!»               
Попутник з люті побілів
І лайкою брудною бризнув.
Я влипла в крісло: «Чи здурів?
Таке міліції «горнути!»
Але патруль нас пропустив
Уже за мить. «Не може бути!» –
Ніяк не вірила очам.
У голові це не вкладалось:
«Щоб жовтороте, щоб хлопча
Так на патрульних вишкірялось?!
Без наслідків? Хто ж він такий?
Зелений, а такий амбітний…» –
Косила поглядом з-під вій,
Його вивчала непомітно.
–  Ти із міліції? – у лоб
Нарешті зважилась спитати.
– Назвать мене ментом?! А щоб… –
Він починає реготати. –
Ви цим образили мене,
Та я у гуморі сьогодні.
(Допитливість вперед жене).
– Хто ж ваші предки благородні?
– Скажу, що дядько і татусь
В столиці люди не останні,
Тому нікого не боюсь –
Зі мною ви в безпеці, пані.
«Мажор!» – второпала тепер.
(Цікавість просто розпирає).
– А чим займаєтесь ви, сер?
Чи тільки татко заробляє?
– Чому ж, я маю фітнесклуб.
Дохід приносить він чималий, –
Мажор скубе короткий чуб –
Нервує. (Видно, вже дістала!)
– А клуб із неба вам упав,
Чи, може, дядьків подарунок?
Мажорчик тільки закректав:
– Ви не з чернігівських чаклунок?
– Мабуть, у клубі купа справ:
Щоразу гроші позбирати
(Язик проклятий не вгавав),
Нема коли й відпочивати!
– Ні, відпочинок – то святе, –
Насмішку проковтнув хлопчина. –
Ми ж і «карячимось» на те.
(Ха-ха! Працює до загину!)
Я завтра в Турцію лечу,
Лиш вчора з Криму повернувся.
А зараз ось до друзів мчу, –
Мажорчик радісно всміхнувся. –
Гульбенить будем цілу ніч –
На старість буде що згадати.
Кивнула:
– Дружба – цінна річ,
І щастя – справжніх друзів мати.
В Мажора блискавки з-під вій:
– Та де ж їх, гадство, справжніх, взяти?
Я згодний за рахунок свій   
Всіх напувати  й годувати...      
Та скільки вовка не годуй,
Однак до лісу очі косить.
Сьогодні він – твій друг, холуй,
Позичить грошеняток просить.
Позаочі вже завтра він
На тебе виллє діжку бруду,
Ще й закладе десяток  «мін»…
Як вчасно розпізнать паскуду?
– Не там шукаєш друзів ти,
Точніше, друзів ти купуєш –
Довіку справжніх не знайти!
Ти мусиш сам змінитись, чуєш?!
– І що ж це у мені не так?
– Та забери у тебе гроші,
І ти – нікчема, неборак,
Не ображайся, мій хороший!
Без тата й дядька зміг би ти
Хоч в чомусь власний успіх мати,
Якоїсь досягнуть мети?
Бо день і ніч байдикувати
За гроші, що не заробив,
В твоєму віці – це ганьбище!
Немає кращих вчителів,
Ніж труднощі – а не гульбище!
А гроші, звісно, добра річ,
Та ось для декого – прокляття:
І голову відірвуть з пліч,
Дощенту спалить це багаття!
– Та припиняйте ви мені
Дурнею баки забивати.
Життя у злиднях, як в багні,               
Я не збираюсь марнувати.
– А ти вважаєш, що живеш?
Ти ж від нудьги весь час втікаєш,
Нудьги, яка не має меж.
Із Криму в Турцію стрибаєш –
Та все без толку, все дарма:
Дівчата, друзі… – набридає,
Бо СПРАВЖНЬОГО в житті нема,
Бо справжнього в ДУШІ немає.
–  А ти – чортівка! – і Мажор
Під враженням гальмо натиснув.
Мовчим…
– У мене є «Кагор».
– Ти ж за кермом.
Очима блиснув:
 – Не вперше. І мені плювать.
 – Ти не один.
– А ти не бійся.
Я –  гонщик,  вправно кермувать,
Колись у справжніх профі вчився.
Люблю дорогу, вітерець
І швидкість – дух щоб переймало.
– А інших чавиш, мов овець?
Їх на рахунку вже чимало?
– Вважаєш чудиськом мене?
Я крик «На поміч!» завжди чую.
– Допомагать – й це – головне –
Потрібно тим, хто потребує:
Дай не сусіду на «сто грам»,
І не подрузі на «айфона»,
А онкохворим дітлахам,
Пораненим в військовій зоні.
– Ну досить! Годі мене вчить!
Бо ще порадиш воювати.
Що мені дійсно не болить,
То це оті дурні солдати!
Щоб добровільно підставлять
Себе під ті російські «Гради»!
Заради чого воювать?
Скажи мені, кого заради?
Мені однаково, де жить –
Під Путіним чи  Порошенком,
Й на якій мові говорить…
Щоб тільки в ліжку спать м'якенькім!
Коли почула ті слова,
Обурена закам'яніла –
Пульсує люттю голова.
Вже не казала, а  шипіла:
– Боюсь, тобі відповісти
На запитання ці не зможу –
Навряд чи зрозумієш ти!
Ще з давніх пір усі вельможі
Боролися за право й честь
Свою Вітчизну боронити.
Цю честь із гідністю несли
Нащадки їх: онуки, діти.
Ген їм диктує: «Лицар ти!
Тож захищати мусиш вміти!
Щоб ворогів перемогти –
Замало в розкоші сидіти!»
У Англії і дотепер
Всіх ПРИНЦІВ армія гартує.
ГЕН ГІДНОСТІ в них не помер,
Кров КОРОЛІВСЬКА в них пульсує…
У тебе ж інший генотип:
Хто повзає – тим не літати.
Пристосуванцем був твій дід,
Пігмеєм народився й тато.
Хоч заробили (?!) грошенят,
Але шляхетна кров – це інше.
Її не купиш й за мільярд!
Не зроблять гроші й щасливішим!
Ти свого батька – вірний син,
Тож недолугі й запитання…
– З автівки вийди, – цідить він.
А я кидаю на прощання:
– Є справжні лицарі у нас,
На Україні, слава Богу!
Вони повернуть Крим й Донбас! –
І гордо вийшла на дорогу.