егоистка

«Знов білкою весь день крутилась.
Чому затята я така?»
Так нині в школі утомилась,
Що навіть зраджує рука:
Ніяк в щілину не потрапить
У напівтемряві ключем.
«Он Челсі скоро голос втратить –
У дзявканні образа й щем.
Вже зачекалась господиню –
Сама-саменька день увесь.
Із нею погуляти б нині,
Піти пройтися парком десь,
Та сил лишилося на денці…»
Нарешті відчинивсь замок.
З розгону кинувся Оленці
На руки радості «клубок».
Кудлате непорозуміння
Із блиском ґудзиків-очат,
У тільці – збуджене тремтіння,
Видзявкує на різний лад
Й маленьким язичком вологим
Уже торкнулося щоки.
В Олени підкосились ноги.
Легеньким порухом руки
Вона притисла шавку милу,
Що вже притихла, до грудей
І опустилася безсило
Серед покиданих речей
На голу крижану підлогу.
«Чому в житті так дивно все:
Хтось ближній підставляє ногу
І неприємності несе,
А ось таке мале створіння –
Кумедне вірне собача –
Знімає стрес і потрясіння,
Та ще й любить тебе навча?»

Вона все гладила мазунку
По шовковистенькій спині,
У цім шукала порятунку,
Та геть не йшли думки сумні.
Сьогодні на роботі в школі
Їй настрій зіпсували знов.
«Я, мов заручниця, в неволі
Програм, інструкцій та розмов…»
Вона – учителька «від Бога»!
Вона обожнює дітей!
Працює з вогником! Й що з того,
Що має пригоршні ідей?
Вони нікого не цікавлять,
Лиш вчасно звітність подавай.
Тебе на місце враз поставлять:
«Зарозумілу не вдавай!
Що, не влаштовують програми?
Підручники якісь не ті?
Та не роби із цього драми!
Бувають гірші у житті.
І від інструкції – ні кроку,
А від програм – й на міліметр!»
Вона ж затята, на мороку,
Уперта, наче дикий вепр.
Тому з директором «не дружить»,
І завуч «лезо наточив»,
Та вірою й любов'ю служить
Увесь батьківський колектив.
А діти – просто не відходять,
Тож їх молитвами й живе.
І, головне, що не підводять,
Хоча й «кусають за живе».
Та згодна все вона стерпіти:
Й начальства вибрики дурні
І те, що витівають діти…
«Без школи – не прожить мені!»   
– Чого розсілась на порозі? –
Почулося із-за спини. –
Що, й роздягнутися не в змозі?
Спровадять скоро до труни!
– Та не бурчи. Давно удома? –
Звернулась тихо до доньки. –
У нас вечерять є чим, Томо?
– Я б зготувала з алюбки,
Але – пробач –так поспішаю,
Записана на манікюр.
Й хвилинки вільної не маю!
Цьом-цьом, матусю, і «бонжур»!
– Повіялася, як і завше.
До мене діла їй нема.
Чи ж думала, що дочку мавши,
Весь час сидітиму сама.
Спасибі, Челсочка розрадить,
А то хоч вовком вечір вий.
Олена  ніжно-ніжно гладить
Свою пестунку. Із-під вій
Скотилася сльоза образи.
– Коли я втратила дочку? –
Себе запитує щоразу. –
Та на якім-такім гачку
Її утримати можливо?
Від кого в неї егоїзм?
Самозакохана на диво!
Це – дійсно так, і в цім – трагізм.
Чи доля так пожартувала?
Далися помилки взнаки?
Я дітям серце віддавала –
Не обділяла і доньки!
Вона ж лише про себе дбає:
Вечірки, хлопці, манікюр.
І, слава Богу, хоч встигає
В навчанні. Та між нами мур:
Не допоможе, не розрадить,
Не пожаліє, врешті-решт,
І не спитається поради.
Я ніби взята під арешт
Її байдужістю до мене.
Сидить «в контакті» день у день –
Від інтернету вже зелена,
А до матусі – ні телень.
Де мій талант педагогічний?...
Піду вечерю готувать…
Ввімкнула телевізор звично,
Аби самотність вгамувать.

Перед екраном зупинилась.
«І що ж це діється таке?» –
Із жахом репортаж дивилась:
У Києві  якийсь пікет,
Серед Майдану розганяють.
«Але ж там діти! Їх же б'ють!»
А ті, скривавлені, тікають.
Та їм проходу не дають –
Кидають всіх до «автозаків»,
Немов котят, немов сміття.
«Це – не міліція! Маніяки!
В середньовіччя вороття!»
Щоками покотились сльози,
І серце рвалося з грудей,
А у думках гриміли грози:
«Не дам замовчать злочин цей!»
Бо діти – то найвища цінність
Для українців на віки.
І, захищаючи невинність,
Життями жертвують батьки!
Почула заклик гуртуватись,
Протестний створювать пікет.
Відразу кинулась вдягатись,
Вечерю кинула в пакет.

«На що дурна я сподіваюсь? –
Питала в себе знов і знов. –
Мабуть, одна цим переймаюсь –
Зчерствів Чернігів, захолов.
Була здивована, одначе,
Коли на площу прибула,
Так-так, здивована добряче –
Бо не самотньою була.
Із два десятка небайдужих –
Край площі невеличкий гурт:
Всі вкрай обурені і, схоже,
Іще не раз зберуться тут.
– Ви бачили таке?! Ви чули?
– Дикунство!Звірство! Справжній ад!
На найдорожче зазіхнули.
- У мене там синочок - Влад...
- Як будем діяти?
- Потрібно людей побільше назбирать.
- А далі?
– Далі буде видно,
Як покарання вимагать
Для тих, хто нам дітей калічить.
Бо ми – не натовп, ми – народ,
Тож нам боятися не личить –
Нас прийде завтра кількасот!

З роботи вирвалась раніше –
Й до телевізора мерщій.
(Сьогодні це найважливіше!)
А на Хрещатику – прибій:
Хвилюється народне море –
Зібрались тисячі киян –
До краю не дістати зором!
Хіба це море? Океан!
Відчула, що й вона – частинка
Стихії, що вирує там:
«Я – мати, українська жінка,
Тож кривдити дітей – не дам!»


Не встигли видати зарплату –
Вже на базар карбує крок:
Шкарпетки, устілки, перчатки,
Цукерки, печиво, чайок.
Удома речі перебрала:
Шерстяні светр та жилет,
Взуття зимове впакувала,
Два теплі шалики, берет.
«Майдану у пригоді буде –
Пошвидше в Київ передать!
Зима лютує – мерзнуть люди,
Намети місяць вже стоять.»

– Мені потрібні гроші, мамо!
– Й копійки зайвої нема.
– Та ти ж отримала недавно.
– Вже витратила все – катма!
А де ж стипендія, Тамаро,
Тобі ж підвищену дають?
На манікюри та на бари
«Спустила», донечко, мабуть?
Вночі гуляти – ти доросла,
Тобі й словечка не скажи.
Та тільки доні треба гроші –
До мами клянчити біжить.
Донька на докір промовчала.
«Тілець – то й вперта, мов теля!»
Олена серце гамувала:
«Чи не занадто з нею я?»

Стосунки кращими не стали:
Разом – та кожен по собі.
Образу мати тамувала
У тій народній боротьбі,
Що охопила всю країну –
Все небезпечніша вона,
Часом здавалось, – до загину,
Не просто боротьба – війна
За справедливість, за свободу,
За честь та гідність, на кінець.
«Доньку ж цікавить власна врода,
Розваги, друзі… Хай їй грець!»

Вдивлялась в лиця на екрані
Людей без прізвищ та імен,
Що тирлувались на Майдані.
«Ні, не збагнуть цей феномен!
Я – на м'якенькому дивані,
Хоч серце й крається за них.
Вони ж – замерзлі, окаянні,
Мордовані...» ( А ти б так зміг:
Страждать за власні ідеали,
Майже примарні, неземні,
Серед хабарницьких скандалів,
Пігмейства, зрадництва й брехні?)
Та думка жінки перервалась.
«Мені здалося? Чи вона?...»
Донька з екрана усміхалась,
Уся закутана, смішна:
У хустці, валянках, дублянці,
Якійсь зачовганій, старій –
Справжнісінькі тобі повстанці.
«Ні, не Тамара! Але… Стій!» –
Екрану гучно наказала,
Бо кадр із дівчиною втік.
«Привиділось!» – підсумувала. –
«Як зараз кажуть: глюк чи бзик.
Бо навіть важко уявити,
Щоб Томка – модниця страшна! –
Могла таке на себе вдіти.
Та швидше вдавиться вона!»

Як зазвичай, о шостій встала,
Пішла сніданок готувать.
Чекала з пар свою Тамару.
«Чи знає про Майдан донька?»
А та з'явилась, наче хмара:
Насуплена й неговірка.
Та мати, мов не помічала –
Защебетала горобцем,
Усі новини розказала:
– На площу вечором ідем?
– Пробач, у мене інші плани.
– Які?
– Ой! Краще не питай!
І плечі опустились в мами:
– Ну, що ж… Піду сама. Бувай! –
І різко вийшла із кімнати. –
От що у мене за донька? –
Себе питає скрушно мати. –
Байдужа в кого ти така?!

Дванадцята! Доньки немає,
І телефон її мовчить.
От, що вона собі гадає?
Потрібно неслуха провчить!
Невже у котре закохалась?
Де можна вештати вночі?
Приструнити вже намагалась –
«Я – повнолітня, тож не вчи!»
Оце такі з нею розмови.
Примусила себе заснуть.
А зранку почалося знову:
« Я – повнолітня – не забудь!»

Донька щезає на пів ночі.
Хвилююся? Та звісна річ!
Й нічим ділитися не хоче –
Сама з собою віч-на-віч.
Сваритися уже втомились –
Мир, тимчасовий і хисткий.
Як і раніше, добре вчилась,
Але ж змарніла – Боже мій!       
Та сморід нюхом упіймала:
«В квартирі десь дроти горять:
Чи пластик тліє, чи резина.
Пожежі лиш бракує нам!»
Пішла на запах в ту ж хвилину –
В передпокій бігом!  А там…
Там куртка Томина. Нюхнула –
Сердешній аж забило дух –
Горілим смородом дихнуло.
«Куди ж це вліз мій упертюх?
Та ще й від сажі чорні плями.
Ні, я сьогодні не змовчу –
Нехай усе пояснить мамі.
Я розуму її навчу!
Лиш зачекаю півгодини –
Хай перед парами поспить.
Мабуть, прийшла під ранок нині.
Час ці гулянки припинить!»

«А як там справи на Майдані?» –
Олена приймача вмика.
Нічні події на екрані,
Мов кадри із бойовика.
Чорнющий дим – палають шини,
Вогню гігантські язики
Ковтають жадібно машини,
Біжать жінки й чоловіки.
Луною вибухи озвались –
На барикадах справжній бій:
Повстанці мужньо відбивались,
На смерть стояв незламний стрій.
Вона за серце ухопилась
І озирнулась до дверей,
А звідти на екран дивилась
Тамара. Із її очей,
Здавалось, блискавки летіли,
Металом віддавала синь.
Олена ледве не зімліла,
Бо вмить збагнула: «Запах шин!
Ось чим та курточка смерділа!» –
І бідолашну затрясло:
Ураз Тамару уявила
У тому пеклі. «Як було
Мені раніш не здогадатись?»
Спитала з притиском доньку:
– Телям невинним прикидатись
Ще не набридло, віслюку?!
– Мені потрібно їхать, мамо.
Ти ж бачиш: «Беркут» напосів.
І не роби із цього драми –
Я на Майдані з перших днів!
В Андрія «бусик» невеличкий –
Сідаєм в нього після пар:
Іван, Антон, Назар, Марічка,
А уночі – назад.
– Кошмар!
– Кошмар – сидіти, склавши руки,
Коли країна у біді.
Ми – славних  прадідів онуки –
Тямущі, сильні, молоді!
Ми прагнем жити у Європі,
Ми хочемо майбутнє мать,
Тож безнадію на неспокій
Завжди готові промінять!
…Були спочатку «на підхваті»:
Хтось куховарить, хтось мете,
А трохи згодом – в медсанбаті –
Студенти-медики на те.
Жахливо, але все частіше
Майданівців калічать, б'ють.
Та набагато жахливіше,
Що у лікарнях не кладуть
Людей з Майдану до палати –
Їх віддають до каземат.
А як же клятва Гіпократа?
Ти ж білий одягнув халат!
Хіба то медики? Садисти!
І виправдання їм нема!               
Ми ж, санітари-активісти,
Працюєм з ранку й до темна…
Нам рук не вистачає, мамо!
А на Майдані вже бої.
Потрібно їхати негайно,
Потрібно рятувать своїх.

Олена слухала Тамару,
А відчуття таке було,
Що ходять поруч чорні хмари:
Гриміло, блискало, гуло.
Так захотілося тендітне
Дівча до себе пригорнуть
І усміхнутись їй привітно,
І суперечки всі забуть,
І захистити від усього,
Що може горе принести –
Несправедливого і злого.
«О, Боже! Доню захисти!
Моя кохана егоїстко!
Я щиросердно визнаю,
Що помилялась, помилялась:
Не знала крихітку свою.
Яке це щастя – помилятись –
Робити в дітях відкриття,
Гордитись ними, вихвалятись –
Мабуть, у дітях – сенс життя.»
Але уголос проказала:
– Чому мовчала до цих пір,
Вужем крутилася, брехала?
Я б зрозуміла все, повір!
– Пробач, матусю, я боялась,
Що не пускатимеш мене.
– А ти б до мене дослухалась?
Уперта, як теля дурне.
– Я вже давно доросла, мамо.
Ти усвідом це та прийми –
І запанує мир між нами,
Між найріднішими людьми!
– Тамаро, донечко, – в Олени
Щоками сльози струменять, –
Та ти ж – усе, що є у мене.
Тож як тебе не пильнувать?
Як трапиться біда з тобою –
Собі довіку не прощу…
Та будем винними обоє:
Як так прохаєш – відпущу!
Тамара, вигукнувши: «Мамо!»
В обійми матір узяла
І теж умилася сльозами,
Але щасливою була:
– Матусю, в мене ти – найкраща!
– Ти, Томко, – мій боржник, затям!
Тож присягни, що ти нізащо
Не будеш важити життям.
– Та присягаю, присягаю! –
Цілує маму у щоку.
– За що це Бог мене карає,
Що божевільну дав доньку?

В Олени чорні дні настали –
Тривога у країні всій:
Амбіцій Зло не вгамувало –
Йшло на Добро в останній бій.
Години мати рахувала,
Що від дзвінка і до дзвінка,
Та Інтернет не вимикала:
Там, у вогні, її донька!
«Я не могла і уявляти,
Що, як ті матері війни,
Дитину буду виглядати,
Молитись навіть уві сні».
 
Як сніг на голову, новини:
У шию ранили дівча,
Що працювало в медчастині.
Їй захотілося кричать.
А сльози застилали очі –       
Ніяк розгледіть не могла             
Обличчя молоде дівоче –
Перед очима чорна мла.
Коли нарешті зрозуміла:
«То не Тамара, не донька!»,
Так на підлогу і осіла,
Піт по спині струмком стіка.
А мозок думка розпікала:
« На дівчині – червоний хрест!
Яка ж то наволоч стріляла,
Що має замість серця жерсть,
А замість совісті багнюку?
Ні, не дарма народ повстав!
Потрібно зупинить «тварюку»,
Який країну плюндрував!

А далі…  розстріл, Інституцька
Та шок, що охопив людей.
І у Чернігові, і в Луцьку
Народ оплакував «дітей»,
Оплакував Небесну Сотню…

Олена більше не могла
Сидіти вдома. Все! Зірвалась!
Навіки прокляла диван!
Немов ошпарена, помчалась
У Київ – на отой Майдан.
…А потім серце гамувала
І все не вірила очам –
Здавалось, пеклом мандрувала:
Руїна, згарище, бедлам…
Та всюди – просто гори квітів,
Немов би раю острівці.
Мабуть, ніде у цілім світі
Так не вшановують бійців,
Так не вшановують героїв!
І сльози ріками текли…
Все дибала поміж юрбою 
Місцями, де бої були,
Де плями крові на асфальті,
Сліди від куль в деревині
І очі тих, хто рідних втратив
В народній визвольній війні.

Коли нарешті обняла
Свою Тамару – заніміла:
« Господь зберіг її мені!».
Та усміхнутись не зуміла –
Стояли мовчечки сумні.
Доньку неначе підмінили:
Не пожартує, не «вщипне» –
Її безжурність полишила.
– Ти, мамо, не питай мене,
Що тут було. Хай, може, згодом…
Ще надто спогади живі.
Усі ми, хто з Майдану родом,
Геть перевтілені, нові.
Ніщо нас в світі не злякає.
Свобода, гідність – не слова.
Ми, як ніхто, їм ціну знаєм:
Ціна висока – голова.
Тому НІКОЛИ не забудем
Своїх понищених братів.
Й  НІКОЛИ не пробачим людям,
Що їх позбавили життів!

Іще не вгамували сльози –
Нове нещастя на поріг:
В Криму «загуркотіли грози».
Неспокій каменем заліг.
– Війна! Я серцем відчуваю!
– Ну, що ти, мамо! Та не плач.
Що, Путін розуму не має?
– Той Путін – з досвідом «палач».
Згадай Чечню, війну грузинську.
Ми обезглавлені, слабкі,
Тож  свої пастки сатанинські
На нас поставить залюбки.          
Вкраїна – ласий шмат для нього.
За так Європі не віддасть –
Зі шкіри лізтиме для цього.
Чекає нас нова напасть!

Біда чвалала за бідою:
Палав обдурений Донбас,
І кращі з кращих головою
Платитимуть іще не раз.
Країна у кулак зібралась.
Хоч проливала кров та піт,
У негараздах – гартувалась
І дивувала цілий світ.
Бо волонтерський рух потужний
На ноги армію підняв,
Приймав переселенців дружно,
Та постраждалих лікував.
У волонтерах знов Тамара,
Олена теж не відстає.
Справ термінових – ціла хмара –
Упасти в розпач не дає.
Бо серце крається за хлопців,
Яких ведуть на вірну смерть
Оті нездари-полководці,
Що розгубили совість геть.
А скільки поруч ще байдужих?
А скільки зрадників-іуд?
Та патріотів БІЛЬШЕ, друже!
Лише гукни – ми – тут, як тут!

– Я, мамо, їду в Київ знову,
Як мінімум, на тиждень цей.
У Охмадиті терміново
Потрібно доглядать дітей –
Привезли сиріт із Донбасу
Малесеньких – оперувать.
Медперсонал не має часу
Й можливості їм раду дать.
– А ти упораєшся, доню?
Маленькі діти – не ляльки:
Постійні клопоти, безсоння,
Вередування, пелюшки.
Пробач, та я тобі й собаку
Довірить нашу не могла.
– Ось і чекай від вас подяки!
То я раніш така була.
За мене не хвилюйся, мамо.
Як облаштуюсь – знати дам.
(Вони притислися щоками.)
– Нехай щастить, Тамаро, вам.

Доньку частенько «набирала»:
– Як справи? Діти ще живі? –
В Тамари жартома питала.
– Не парся – видали нових! –
У відповідь сміялась Тома,
Хоча не спала цілу ніч,
І заплітавсь язик від втоми –
Лесько не дав стулити віч.
Ще й думи краяли ножами:
«Невже оце мале хлопча
Ніколи не пізнає мами!»
– Чому буть матір'ю не вчать,
Скажи мені, матусю рідна –
Ти вчителюєш все життя?
Що кидати дітей негідно?
Чим завинило те дитя?
Втовкмачують лише науки.
А ті чи знадобляться нам?
Хіба лиш їх вкладати в руки
Майбутнім треба матерям?
Як дати раду малюкові,
Вчить милосердю і добру,
Учити людськості й любові.
Шкільну програму геть стару!
– Ти, Томо, значно розумніша
За більшість наших освітян:
І бачиш, й мислиш значно глибше.
Уже зрослася із дитям?
Ой, не питай! Не уявляю,
Як із Олесем розлучусь.
Йому і памперси міняю,
Й годую, й тішу, й спать вкладаю.
І лікувати тут навчусь.
– Якби ще рік тому хтось, Томо,
Мені усе це розказав –
Я б їх послала до «дурдому» –
Несповна розуму, мовляв.
Донька і матір розсміялись.
– Найкращий вчитель – це життя.
– А я за тебе так боялась…
– Бо ще не знала до пуття!

– Чому не приїжджаєш, Томо?
– Ти тільки не хвилюйся, мам…
Я ще не скоро буду вдома.
– Що напридумувала там?
– Та… записалася на курси…
Військових медінструкторів –
В пригоді стала наша «бурса».
– Це курси для шибайголів?
Тамаро, доню! Це занадто!
А як же коледж, навчання?
Так легковажити не варто.
– Це рішення не навмання!
– Це ти про що?…В АТО зібралась?
Хоч лусни, дочко – не пущу!
– Я в добровольці записалась…
– … Підеш – довіку не прощу!

Олена гірко розридалась:
«За що? За що це все мені?»
За соломиночку хапалась
Та гнала геть думки дурні.
«Як втримати і що робити?
Поради в матері спитать?»
– Тамару нашу легше вбити,
Аніж її переконать…
Молись, Олено, за дитину.
Щоб не було – благослови,
Пробач усі її провини,
І ремством Бога не гніви!
Що їй написано на долі –
Так воно й буде, не ридай.
Із цим ми змиримось поволі,
Лиш місця розпачу не дай.
Як виховала – так і маєш:
У нас не дівка, а козак!
– У тебе вся!
– Ти так гадаєш?
– А що неправда? Що не так?

Тамара вже налаштувалась,
Що вдома жде запеклий бій.
Матуся янголом здавалась,
Та янгол часом сам не свій.
А бою не було. На диво.
Розмову мати почала.
(Хоч руки затряслись зрадливо,
Зовні спокійною була)
– Не передумала?
– Ні, мамо?
– Коли в АТО?
– За кілька днів.
– Багато що було між нами:
І сварок, і жорстоких слів…
То все пусте, моя дитино.
Запам’ятай лише одне:
З тобою в той же день загину,
Тож бережи себе й мене!
– Я пам’ятатиму, – і Тома
В обійми матір узяла. –
Не можу я сидіти вдома…
Як в госпіталі побула,
Як надивилася на хлопців,
Що пошматовані лежать –         
Нема ні страху, ні емоцій –
Лише бажання рятувать.
Там медиків не вистачає,
В окопах на передовій –
Щоразу кров'ю хтось стікає,
Хоч міг лишитися живий.
А їх також чекала мати,
І кожен з них – чиєсь дитя.
Готова я ризикувати,
Щоб іншим дарувать життя!

Олена в паралельнім світі
Тепер  жила – і не одна –
Над нею нависа щомиті
Гібридна ця, страшна війна.
Життя навіки розділилось
На те, що після, й те, що до.
В минуле з тугою дивилась,
Майбутнє – вкрадене АТО.
Біжать кудись повз неї люди,
Ідуть події, плине час,
А їй  неспокій б'є у груди:
«Як там на Сході? Що у нас?»
Лиш волонтерство і рятує
Від дум невтішних та лихих.
Тут, поміж друзів, не нудьгує:
Кипить робота, лине сміх.
Зв'язок із донькою поганий –
Частенько на передовій,
Лиш кине SMS-ку мамі:
«Пробач, у нас триває бій»
А позивний красивий в доні –
«Ромашка» – усмішка весни.
«Ці ніжні квіти у долоні
Доньку нагадують мені…»

Війна послаблень не давала:
Чи жінка ти, чи чоловік –
Обличчям в землю жорстко клала,
Незгарбним – коротила вік.
До обстрілів звикаєш згодом,
Загострюється зір і слух –
Ти бойовим стаєш «народом»,
Де кожен брат тобі і друг.
Бійці Тамару опікали
Та, як зіницю, берегли,
Бо ціну вмінням її знали
І свідком мужності були.
Життів солдатських берегиня,
Душі цілитель, херувим,
Єдина жінка – тож богиня –
Хто не погодиться із цим?
Вона ж себе не виділяла:
«Для вас я, хлопці, – рівня, брат,» –
Й не тільки шприц у руки брала,
А – як сутужно – автомат.
До всього звикла. Лиш одного
Свідомість не могла прийнять:
«Як можна вчора ще живого
«Двохсотим» нині відправлять?!»

– Куди, «Ромашко»? Чи здуріла?
Куди під снайперський приціл?
– «Мазая» щойно підстрелили,
Він сепарам зайшов у тил.
Його витягувати треба,
Допоки кров'ю ще не стік.
Хай помагає мені небо!
– Куди?! – горлає чоловік.
Вона і оком не моргнула
На застереження його,
З розгону в чагарі пірнула –
Він навздогінці аж бігом.
«Поперед батька прямо в пекло!» –
Бурчав розгнівано під ніс.
А навкруги потроху смеркло.
Заглибились в ріденький ліс.
Тут вибухом озвалась тиша –       
Злетів угору стовб вогню.
А морок насувавсь, густішав…
«Тону… У мороці тону…»

…Олесик ручки простягає
Та кличе, кличе знов і знов.
А в неї сили геть немає,
І ноги, сплутані немов.
Навіть озватися не в змозі,
Щоб заспокоїти хлопча.
Вона в розгубі і тривозі –
Від болю хочеться кричать…

Щось тенькнуло і задзвеніло,
Пішло луною в голові,
Очей щілинки прочинило,
Збудило відчуття нові.
Малесенька яскрава пляма
Покликала із небуття,
Приводила її до тями,
Запалювала в ній життя.
Вуста злегенька задрижали,
Зглитнула слину, мов смолу.
Відчула, як помандрувала
Краплинка поту по чолу.
Вже очі світла не лякались –
З'явились обриси слабкі,
Закляклі м'язи прокидались.
Щось доторкнулося щоки.
Цей теплий дотик розтривожив.
І перша думка: «Де це я?»
Та відповідь знайти не може.
– Тамаро… Донечко моя…
Знайомий голос упізнала,
Й тривога відлетіла геть.
А мати подих тамувала,
Трималась на ногах ледь-ледь.

Три операції підряд.
Прогнозів навіть не давали.
Врослася в білий той халат –
Все біля Томи чатувала.
 «Сім днів у комі, а мені
Здаєтьсяся, що віки минули.
Ні, не віддам тебе війні!
І смерті не віддам! Ти чула?!»

– Пробач, себе не вберегла.
– Нічого, доню. Це – дрібниці.
Важливо, вижити змогла,
Тож розкисати не годиться.
– А я загинуть й не могла –
Олесику пообіцяла,
Коли ще в Києві була…
Бо всиновити планувала...
– Тамаро, мила, ти мене
Не припиняєш дивувати…
Ноги ніхто не поверне… –
Розгублено говорить мати.
– У прогресивний час живем:
Протез сьогодні – це дрібниця.
Минуле згадувать з жалем?
Я, мамо, вільна горда птиця!
Бо крила маю ще з тих пір,
Коли уперше зрозуміла:
Що краще втратить слух чи зір,
Аніж Душі утратить крила,
Ніж втратить крила Доброти,
Чи Співчуття та Милосердя.
В ПОЛЬОТІ з ними будеш ти!
Із ними – ти завжди НА ЗЛЕТІ!