Пригоди малого Укропчика

                1
Жив на світі літачок:
Cині-сині крильця,
Жовті пузце і бочок.
Йому народиться
Пощастило цього літа
В неньці Україні,
Де всі люди працьовиті,
Щирі, добрі, вільні;
Де в садки прибрались села,
Де міста багаті;
Де дитячий сміх веселий
Чути в кожній хаті.
Літачок цим так пишався,
Укропчиком звався,
Людям тим допомогти
Завжди намагався:
Він проводив день у день
Навчальні польоти,
Щоб виховувать нових
Штурманів й пілотів.
Непокоїло одне:
«Я такий маленький –
Й не помітити мене!»
Крається серденько:
 «Онде велетень «РУСЛАН» –
Він найбільший в світі.
Не літак, а справжній пан –
Є чому радіти!
Бо прославив Україну
На усю планету.
Навіть бурі не спинити
Потужного лету.
Вантажі у сотню тонн
Може піднімати.
Ми з ним, наче Моська й Слон!
Як тут не зітхати?
Он винищувач-літак
В небеса здійнявся.
Він – військовий, а відтак
Зроду не боявся.
На безмежну висоту
Може підніматись,
Ще й у трюках на льоту
Хвацько вихилятись.
Швидкості надзвукові
Розвивати може!
Ну, чому на нього я
Й крапельку не схожий?!
Пасажирські літаки –
Он які гіганти!
З'єднують материки
Ці лискучі франти.
Мов будинки на колесах,
Люди в них – мурахи,
Сотнями їх перевозять
Ці потужні птахи. »
Тож нікчемою собі
Кропчик видавався.
Та так скрушно він зітхав,
Так цим переймався!
Усміхалися на те
Літаки-сусіди:
– Успіх ще тебе знайде
Й труднощі, і біди…
Ти, Укропчику, лишень
Жити починаєш.
Викинь заздрість із кишень –
Щастя і пізнаєш.
– А яке воно, те щастя? –
Кропчик наш питає.
– Воно в кожного своє.
В чім твоє – хто знає?
– Добре, – вирішив літак, –      
Полечу шукати
 Своє щастя, а відтак –
Згадуйте, як звати!
                2
Літачок собі летить,
 Співає двигунчик,
Вітер в крильцях тріпотить.
Кропчик-веселунчик
Пильно дивиться униз –
Все потрібно знати,
Тож вдивляється – до сліз:
«Щастя де шукати?»
А картинки унизу –
 Подих переймає!
Дивлячись на цю красу,
Кропчик промовляє:
«Ой, красива ж ти, Вкраїно –
 Кращої немає!»
Луки, ниви та діброви
Від краю до краю.
Ріки, мов стрічки блакитні,
Зелень напувають,
І уквітчані, привітні
Села визирають
Із садків, що колисають
Свій врожай на гіллі,
Та женуть вітри полями
Золотаві хвилі.
Замиловано дивився:
«Чудова місцина!
(Хліб у полі колосився)
Тут й перепочину».
Приземлився наш Укропчик
У спілій пшениці
І під шелест колосків
Заплющив очиці.
Трохи б ще – і задрімав,
Але поряд раптом
Чийсь двигун запрацюва
Гучно, наче трактор.      
Хтось сердито обізвавсь
Із шляху щосили:
«Ти чого туди попхавсь,
Бевзь блакитнокрилий?!
Де, невігласе, навчивсь
Поле толочити?
Хліб понищив як, дивись!
Слід тебе провчити!»
В літачка на очі вмить
Нагорнулись сльози –
Бідолаха аж тремтить,
Рухатись не в змозі.
Та себе опанував,
Зваживсь говорити:
– Ви пробачте… Я не знав…
Згоден відробити!
І чужинець «охолов»:
– Це вже інша справа!
Бачу, не з шибайголов –
Літачок ти бравий.
Підлітай хутчій сюди –
Знайомитись будем.
Без добра нема біди –
Виведем у люди!
Кукурузник я! Впізнав?
Чув бо про такого?
Ну, а ти ж хто? – запитав
Кропчика малого.
– Тренувальний літачок!
Укропчиком звуся.
Хто пілотом хоче стать –
Научать беруся.
Наш Укропчик розглядав
З подивом чужинця:
Полинялий корпус мав,
Подряпані крильця.
Скільки ж, діду, років вам? –
Спитав і присвиснув.               
– Та чи ж я їх рахував? –
Дід очима блиснув.
Від весни і до весни
На полях турботи.
В Кукурузника в селі
Завжди є робота:
Треба добрива внести,
Шкідників ганяти,
Вантажі й людей везти,
А ще обробляти
Хімікатами поля,
Щоб під бур*янами               
Не знесилилась земля –
Спину гну  роками!
– Й не набридло жити так?
Знудились, напевно?
– Я щасливий! От дивак!
Так трудитись ревно
Я готовий до кінця,
Доки крила носять. 
До душі робота ця,
Та ще й слізно просять
Хлібороби-трударі.
Я їх не покину!
Прокидаюсь на зорі
І у небо лину,
Щоб багаті врожаї
Восени збирати,
Щоб смачні короваї
Їли в кожній хаті.
– Щастя в цім? – засумнівавсь
Літачок маленький
Й перевірити зібравсь
На собі хутенько…
Він трудився десять днів:
На совість – старався.
За цей час стомивсь, змарнів.
Як не намагався,
Але щастя не відчув.
– Не твоя ця справа, –
Дід Укропчику кивнув, –
Хоч літак ти жвавий.
– Доведеться в іншім місці
Щастя пошукати.
– Хай щастить тобі, малий!
– Поминай, як звати!
                3
Доки Кропчик наш летів –
У піжмурки грався:
Від зайчаток-промінців
В хмарочках ховався.
Коли ж випірнув із них –
Ледь не впав додолу:
Куди зір дістати міг –
Скрізь вода довкола.
Та швидесенько збагнув:
«Це, напевно, море!
Я давно про нього чув.
Диво неозоре!»
Потім знову розгубивсь:
«В який бік летіти? –
На всі боки подививсь. –
Важко зрозуміти.
Тільки хвильки хлюпотять –
Скрізь простори голі.
Навіть острова нема
Ген на видноколі.
А пального – вже на дні –
Десь попити треба.
Що ж придумати мені?
Як не впасти з неба?»
І гучний сигнал біди
Навсібіч полинув:
« SOS! На виручку прийди!
Я на морі гину!»
Не минуло й п'ять хвилин,
Бачить наш Укропчик,
Як з'явивсь поміж хмарин    
Спритний, мов горобчик,
Невеличкий літачок
І крилом махає:
« Не барись! Лети хутчіш!
Я дорогу знаю!»

– Ось і берег! – Кропчик наш
Весело регоче,
Доброчинцю-літаку
Дякувати хоче.
Підлетів поближче – глядь:
«Що воно за диво:
Знизу лижі майорять?
Чи таке можливо?»
Незнайомець здивував
Кропчика ще більше,
Прямо в воду поміж хвиль
Незабаром сівши.
– Ось навіщо тобі лижі! –
Вигукнув Укропчик. –
Не страшні ні хвилі хижі,
Ні стрімкий потопчик.
– Звусь я Гідролітаком, –
Усміхнувсь чужинець. –
А служу рятівником.
Наче той есмінець,
Можу поміж хвиль стрибать –
Недарма з морфлоту.
Рибакам допомагать –
Теж моя робота.
Я вишукую згори
Косяки сріблясті,
Аби знали рибарі,
Де поставить снасті.
І рибнагляд теж без мене
Обійтись не може.
Браконьєрів упіймать
Хто їм допоможе?
Кропчик ледве не зімлів
І роззявив рота:
– Я б з тобою теж хотів –
По мені робота!
– Що ж, – сказав гідролітак, –
Спробувати можна.
Та служити здатен так
Літачок не кожний.
– Я тебе не підведу! –
Запевняв Укропчик.
Але згодом у біду
Втрапить наш молодчик.
                4
Сталось через тиждень це…
Згідно із завданням
У відкрите море він
Рушив на світанні,
Аби розвідку вести
На морськім просторі:
Срібні рибні косяки
Чатувати в морі.
Не щастило щось йому:
Як не придивлявся,
Та на очі табунець
Рибний не траплявся.
Далі й далі він летів,
Міряючи милі.
Раптом вітер налетів
І розбурхав хвилі.
Спохопився літачок,
Та було запізно –
До шурупчика він змок.
Чорні хмари грізні
Небо у полон взяли:
Щедро поливали,
Гуркотіли, як могли,
Блискавиць пускали.
Він боровся, як умів,
Та з маршруту збився:
Серед хмар, серед штормів      
В морі заблудився.
І коли вже утомивсь,
Полишили сили –
Шторм зненацька припинивсь,
Сонце засвітило.
Та отямитись не встиг
Наш малий Укропчик,
Як військовий грізний МІГ
Поруч був, як стовпчик.
– Я на варті. Я літак
Іншої країни.
Ти кордон порушив як?
Мусиш неодмінно
В цім зізнатись. Відтепер
Будеш під арештом.
Кропчик з подиву завмер
І промовив врешті:
– Та я, дядьку, заблудивсь –
Море так штормило! –
Миролюбно подививсь,
Усміхнувся мило.
– Припинити балачки! –
Гримнув МІГ сердито. –
Під  конвоєм полетиш.
Ні – то будеш збитий!
Безпорадним почувавсь
Літачок маленький,
Так ніколи не лякавсь.
«Врятуй мене, ненько!» –
Наостанок відіслав
Він радіограму,
Його визволить прохав
Україну-маму.
                5
МІГ-вояк доповідав
У деталях штабу,
Як порушника впіймав:
– Перетнув нахаба
Наш морський кордон, хотів
Шпигувать, напевно.
Я його перехопив,
Провів допит ревно.
– Ну, і що вам розказав
Український бранець?
– Що він, бачте, заблукав –
Набрехав поганець!
– Байдуже, чи то брехня,
Чи на правду схоже.
Те важливо, як ми це
Використать зможем.
Він порушив наш кордон?
Ми також порушим!
Острів візьмем у полон
Чи захопим сушу!
В морі зайвий острівець
Знадобиться дуже:
Ще один аеродром
Там збудуєм, друже.
– Але ж нас засудить світ!
Це вам не абищо!
– Все «обставимо», як слід.
Голова навіщо?
Та й військових літаків
Наших – не злічити.
Переможем поготів!
Нас не зупинити!

А Брехня в той самий час
Руки потирала:
«Розпалю війну у вас,
Як і планувала!»
Довелось чимало їй
Світом поблукати,
Щоб знайти притулок свій
Й кого ошукати.
Сотні пройдено доріг,
Вбито сил чимало,
Та її і на поріг               
Підлу не пускали.               
Не бажали із Брехнею
Народи дружити,
Вперто нехтували нею.
А Брехні як жити?..
Та нарешті пощастило –
Стрілась із Пихою.
От біди і наробили
Укупі ці двоє!
Бо народ Сусідній підло
В пастку заманили:
На стежки війни штовхнули,
Мізки задурили.
З телевізорів щоденно
Їх лилась отрута –
От серця і зачерствіли,
Розум вдягся в пута.

Полетіла страшна звістка
По усьому світу:
Україна-терористка
Кропчика-бандита
Підіслала до Сусідки
З лихою метою,
Бо на ту країну мирну
Хоче йти війною.
Тож тепер Сусідка мусить
Себе боронити:
Вона вже арештувала
Кропчика-бандита, 
Виведе на чисту воду
Згодом й Україну.
А захоче, то залишить
Від неї руїну.

Збурився літак маленький
Тій страшній новині:
«Ой, не личать побрехеньки
Порядній країні!»               
Твердо вирішив: «Брехню
Розвінчати мушу:
Ошуканців зупиню –
Закладу і душу!»
                6
Розгубилась, засмутилась
Ненька Україна:
«Чом Сусідка розлютилась?
У чому я винна?
Зроду-віку я чужого
Нічого не брала,
Не напала ні на кого,
Зроду не брехала.
Із сусідами дружила,
Харчем помагала,
Хоч натомість тільки
Клопіт й негаразди мала.»

Не устигла Україна
І оком змигнути,
Як накинули на неї
Невільницькі пута:
Чужоземні літаки
Кордон перетнули,
На вкраїнські острови
Підло зазіхнули.
Хоч Вкраїна не чекала
Підступу такого,
Проти недругів повстала,
Підняла на ноги
Всіх своїх захисників:
І малі, й великі –
Сотні мужніх літаків,
Мов стрімкі шуліки,
В рідне небо піднялись
Боронить Вітчизну,
Як їх прадіди колись –
До кінця, до тризни.
Кукурузник, дід старий,          
Посміхавсь у вуса:               
«Маю досвід бойовий –
Десь та знадоблюся!»

Зав'язались грізні битви
В голубім просторі,
Захлинулися  обидві
Країни у горі,
Бо синів своїх загиблих
Кожна з них ховає.
І нема тій ворожнечі
Ні кінця, ні краю.
У скорботі та печалі
Руйнуються долі,
А Пиха з Брехнею й далі
Жирують на волі.
                7
Кропчик довго міркував,
Як йому вчинити,
Щоб безглузду ту війну
Якось зупинити.
Щоб ось так, через Брехню
І Пиху-заброду
Воювали між собою
Братні два народи!

Знов на допит повели
Літачка малого,
Вимагали, як могли,
Знов зізнань від нього.
Вперто твердив наш герой,
Що не винуватий.
І на знак протесту він
Став голодувати,
Щоб дізнався цілий світ
Про брехню велику:
«Задля цього не шкода
Вкоротити віку!»
Довго він голодував –
Схуд, що й не впізнати.
Та позицій не здавав:
«Буду воювати
З підлим ворогом в тилу!»
В справжнього героя
Правда – засіб боротьби,
Сила волі – зброя,
Що здолає і Пиху,
І Брехню підступну,
І війну, страшну, лиху
Та для людства згубну.

Світ почув про літачка –
Став на бік Вкраїни:
«Чом Пиха й Брехня бридка
Мають владу нині?
В шию треба гнати їх
Сусідці країні.
Братовбивство – смертний гріх!
Здавна – і донині!

Наш Укропчик Чисту Правду
В серці став плекати.
А вона росла, росла –
Та й стала крилата.
І не втримали її
Ні в'язнична грата,
Ні високі паркани,
Ні затята варта.
Полетіла Чиста Правда
Країною, світом,
Відгукнулась в Серцях Чистих
Радісним привітом.
І Серця ті забриніли
В світі Чистим Дзвоном,
Залунали в чистім небі
Дружним унісоном.
І розбуркали ті звуки               
Совість у Сусідки –
Де й поділися відразу
Брехні всі та плітки.
Вона «очі відкриває» –
І не йме їм віри:
Навісна війна триває –
Люди в ній, мов звірі,
А Пиха собі з Брехнею
Жахом цим керують,
Анікого не бояться,
І у вус не дують.
Як вхопили всі юрмою
Палиці та вила,
То Брехня разом з Пихою
Сторчголов летіли.
Так нам'яли їм боки,
Вуха накрутили –
Пам'ять буде навіки –
Й капці погубили!
Знов десь бродять аферисти,
Знов притулку хочуть,
Щоб комусь на шию сісти,
Ще й замилить очі.
                8
Припинилась враз війна.
Країна Сусідка
Геть розгублена й сумна:
Самій собі бридко,
Що повірила Брехні,
Пиху прихистила.
Та пробачення просити
Знайшла в собі сили:
«Пробач мені за всі біди,
Сестро Україно,
За всі сльози, за всі смерті –
Я в усьому винна!
Ой, не буде мені в Бога
За війну прощення!
Так зганьбила на весь світ
Своє добре ймення!»
Тут Сусідку Україна
Почала втішати:
«Нас обох колись родила
Русь – єдина мати,
Древній Київ – батько спільний,
Тож народи – браття.
Навіть війни не загасять
Єдності багаття.
Поможи мені, Сусідко,
Із руїни встати,
Мої села і міста
Всі відбудувати.
І забудем  про погане,
Заживем у мирі
Та у злагоді сестринській,
У повазі щирій.

Ось злетів наш Літачок
Знов у небо синє:
До найвищих хмарочок
Усім серцем лине.
І таким себе щасливим
Він відчув нарешті
Після всіх поневірянь,
Допитів, арештів,
Що його веселий сміх
Полонив все небо.
«Як второпать я не міг,
Що мені не треба
Щастя більшого, ніж те,
Що уже я маю,
Коли в мирних небесах
Вільно пролітаю,
Коли неньці Україні
Буть корисним можу.
Найщасливіший я нині!
Слава тобі, Боже!»
Як Укропчика стрічали
На аеродромі!
Міцно крила потискали
Літаки знайомі.
Навіть дядечко «Руслан»
Підкотивсь з букетом:
«Як ся маєш, партизан?
Хвостик пістолетом?
Ти героєм справжнім став!
Хоч такий дрібненький,
Від війни порятував
Україну-неньку!»
Кропчик глибоко вдихнув,
Підняв крильця сині
І урочисто гукнув:
« СЛАВА УКРАЇНІ! »
Відгукнулись  літаки –
І зліва, і справа
Засигналили гудки:
« ВСІМ ГЕРОЯМ – СЛАВА! »