212. Василь Стус. Вчера, когда меж сосен догорал..

Вчера, когда меж сосен догорал
Мой день в домашних хлопотах, я думал:
Жизнь – чересчур длинна для-ради нас.

Червоны кони страсти/а кони страсти алые (уж) давно
Отцокотали брест-литовским трактом.
Вот выйдешь в ночь – нигде и никого,
Живого – только волчьи случки псов.

Уж сны, мои заблудшие телята,
Не знают за собою чабана,
Страстей спаленных почернело поле,
Безмерно, как голодный мой покой.

Кипит ключом предутреннее небо,
Усыпанное тьмою стай грачиных,
И крика пересохлым фиолетом
Оно твердит про тысячи смертей.

Уж тлен пронзил иссохнувшую душу,
Пропавшую за сполохами лет,
А сотня неродившихся потомков
Мне и дохнуть свободно не дает.

Отговорила вечность верховетья,
Где прозелень наивна, где соцветья
Доверчиво-немудры. Все. Довольно.
Теперь, сердешный, догорай до пня.

Добраться бы до пятницы. В неделю
Хоть раз бы в одиночество нырнуть,
В бродящий алкоголь его. И стать
Лицом во тьму. Пусть будет снег
И пусть на лица падает остылые.

Ты тут. Ты только тут. Ты тут. Ты тут –
На целый свет! И всей своею болью
Оперся о тугие кроны сосен.
А стон их, вековечностью пропахший,
Покары возвышает до покор.



Учора, як між сосон догоряв
мій день домашніх клопотів, я думав:
життя – занадто довге задля нас.

Червоні коні пристрасті давно
відцокотіли брест-литовським трактом.
Ось вийди в ніч – ніде тобі нікого,
лише й живого – шлюбна служба псів.

Вже сни, мої заблукані телята,
не знають за собою чабана,
обпалених бажань зчорніле поле
безмірне, як голодний спокій мій.

Лише кипить у ключ пораннє небо,
усипане пітьмою гайвороння,
і крику пересохлі фіолети
нагадують про тисячі смертей.

Вже тлін протяв мою охлялу душу,
не висвітлену спалахами років,
а сто ще ненароджених нащадків
мені й дихнути вільно не дають.

Відшумувало вічне верховіття,
де прозелень наївна, де суцвіття
довірливо-немудре. Все. Задоста.
Тепер, сердешний, догоряй на пнях.

Добутися б до п’ятниці, на тиждень
бодай хоч раз пірнути в самоти
невистояний алкоголь. Спинитись
обличчям до пітьми. Хай буде сніг
і хай на лиця падає схололі.

Ти тут. Ти тільки тут. Ти тут. Ти тут –
на цілий світ! І поєдинчим болем
обперся об натужні крони сосон.
А стогін їхній, вічністю пропахлий,
вивищує покари до покор.