Чекай на мене, срiблолюбний простiр...

*  *  *


«А простір  –  сріблолюбний», як казав
нащадок міста Броди Йосип Бродський…
Я б залюбки на білий пароплав
до Ріо сів. Але доробок жлобський,
що у державах орків, комуняк
і перевертнів нинішнього циклу
отримую за лекції, ніяк
не дозволяє плити. Сяють ікла

часу і світу: Еверест, Монблан
і Мачу Пікчу діамант священний,
немов примари. Але ж маю план –
план переможно-слушний, бо скажений!
Я ледве посміхнуся краєм губ:
«Чекай на мене, сріблолюбний простір!
Є в мене кеш  –  з яскраво-мідних труб
лунає чистий звук, мій  чесний козир».

2016





Лада


Як  добре посміхається собака,
моя вівчарка східноєвропейська!
Хоч раса ця найбільше схожа з вовком,
і морди їх – немов одне лице.

Як  чесно посміхається собака,
Завжди привітна, незрадлива Лада
із чорним чепраком-сідлом на спині,
на золотавих та струнких ногах.

І як розумно дивиться собака
з рожевим язиком між білих ікол!
Довір’ям сяють бурштинові очі,
що здатні геть про все розповісти.

І свідчить погляд цей: «Я розумію
Не тільки «фас, апорт, вперед та поруч» ,
а ще багато іншого я знаю.
Та головне – я щиро вас люблю!

І знаю я, що час – жорстоко-плинний.
Триває років з десять вік собачий.
А хвору та приречену тварину
в квартирі не стерпіти хазяям.

І ось тому похмурий лікар прийде,
щоб у «зеленім вороні» казеннім
смердючу від хвороби животину
увезти із метою – «усиплять».

Як мудро те, що в школі будуть діти,
до котрих я за десять років звикла.
І ваш укол гуманний, по науці, –
звичайна річ…
Я дуже вас люблю!»



*  *  *


Літечко, спека свята, золота,
батька Ярили гарячая ласка!
Трійці зеленої сходять свята,
аби не скінчилась дійсності казка.

Простір народження твого і  час –
літо, барвистої пісні початок!
Що сивина? Садовничий твій сказ
яблуні пестить та квіток-дівчаток.

День ластівчиний цілує в чоло
райдуги, п’яні розгойдує віти.
Сяє добро, попри внутрішнє зло,
червня дзвенить чарівне джерело
«Жити, до краплі останньої жити!»

2015




Альпініст


Гострий камінь – чорний Каїн…
Мертвий найсніжніший барс.
В горах янгол Хергіані
оступився тільки раз.

Сторчголов зривалось тіло,
било скель тверді кути.
А душа, двокрила сила,
раптом з півшляху злетіла,
щоб усе ж таки зійти.




Удовж Лаби


Пане Дрезден, пані Праго! –
Гострокупольні кремлі,
де і брага, і відвага
між каміння розцвіли.
Замки – панцирна сорочка,
вікна – тиша золота,
нібито під серцем квочка
у вапні жовток гайда.
Спить Флоренція на Ельбі,
і співає струм води,
мов зимовий менестрель би
про Різдвяні холоди.

А як гляне Цахес криво
край саксонського моста –
поруч чеське місто-диво,
мови-панночки вуста.
Удовж Лаби мчить дорога
між засніжених столиць.
Там ридван летить щомога,
залюбки, не силоміць!
Там клавіру зойки ніжні
під смичок волосяний
оживлять у миті сніжній
стародавній шелех вій…

Чорний Дрезден, Злата Прага –
пара крил на вічний строк,
рима Рільке – лету спрага,
із паперу голубок.
Плине удовж Лаби птаха
над вапном примарних гір,
ніби із самого даху
світу планерує зір.
Тож і я, хоч і старію,
із жагою в світ дивлюсь.
Подругу, ідею дії,
до хорея-сніговія
відпускати стережусь.