210. Василь Стус. Моя любовь! Уже минула вечность

Моя любовь! Уже минула вечность,
Как я любил. И грезил день за днем,
Что все плывет и мигом промелькнет
Разлука, что от «а» до «я» заучена.
И вновь войду в ту келью, под шатром
Березы безутешной. Ждать я буду
Каких-то незнакомых чувств приблудных,
Где обернется чистота стыдом.
А там разлуки станет на двоих,
Достанет там и радости немой –
Вдохнуть всей грудью неоплатный долг
Перед минувшим с белым изголовьем,
Где всё струится пара черных кос
И пара тонких рук, от ночи пьяных,
И пара ртов, что от влеченья жадны
И отправляют прямо под откос
Невинности. И под печаль и под
Крыло какой-то грешницы святой,
Что даровала светлые покои,
Где спать не срам и где любить - не стыд,
Где можно все забрать и все отдать,
И среди ночи не найти краев
В себе самом.
… В жену, и в друга, в мать
Ведет тебя, печальна и щедра,
Любимая.
Июль 1965

Яка любов! Минула ціла вічність,
як я любив. І марив день за днем,
що все пливе і пам`ять промине
розлуку, геть до титли й коми вивчену.
А знову йду в ту келію, між віт
журливої берези. Ждати буду
якісь незвідані чуття приблудні,
де цнота обертається на встид.
А там розлуки буде на обох,
а буде там і радості німої –
всіма грудьми відчути довгий борг
перед минулим з білим узголов`ям,
де ще струмує двійко чорних кіс
і двійко довгих рук, пітьмою п`яних,
і двійко уст, од пристрасті захланних,
спроваджують зненацька під укіс
старої цноти. Під печаль і під
крило якоїсь грішниці святої,
що дарувала нам такі покої,
де спать не сором і любить – не встид,
де можна все забрати і віддати,
і серед ночі стратити межу
собі самому.
...В друга, в жінку, в матір
веде тебе за руку щедра й журна
твоя кохана.

Липень 1965