Остап Вишня. Дела небесные

Остап Вишня


«ДЕЛА НЕБЕСНЫЕ»
перевод с украинского языка ©



     И прилетел архангел Михаил на небо...
     И постучался архангел Михаил к богу...
     — Кто?
     — Михаил.
     — Заходи.
.   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   . 
 
     — Ну, рассказывай, Михасик, как там, что там? Чего слыхал?
Чего видал? Где был? Миропомазал?
     — Эх, боженька, лучше бы мне не говорить, а вам, боже, не
слышать...
     — А что такое?
     — Да вот... Полетел это я, как вы мне велели, в Москву... Новую
власть на царство миропомазать... Благодати на неё напустить. Зашёл в
Кремль...
     — А можно ли, — спрашиваю, — посмотреть, кто здесь у вас самый
главный?
     — А тебе по какому, — спрашивают, — вопросу?
     — Да от бога я... С неба... Миропомазать бы... Везде так... Верховную
всегда мазали... благодати напускали... И теперь вот в Англии, в Бельгии,
в Италии, в Японии да и в других странах ещё мажем... Надо бы и у вас...
Итак опоздали — думали, не удержитесь...
     — Лети, — говорят, дальше... Некогда, понимаешь. У нас теперь
съезды, совещания — не до тебя. Кыш! Потом прилетишь. Велено
никого не пускать, кроме делегатов.
     — А ты что?
     — Так что ж было делать? Пошёл до Тихона...
     — Ну и как святитель?
     — Поросят святитель кормят... Бедуют, сердешные. Достатки-то не
велики... Сергея Радонежского моль съела...
     — То-то же от него в последнее время молитв не слыхать.
     — Печальны владыка. Той славы и только, что белый клобук. Без
штанов сидят: на муку попроменяли. «Бахну, — говорят, — в колокол
да и смотрю, служить или нет... Так иногда старая бабка приковыляет.
А все пасомые на заседаниях... Грустно...»
     — А вообще, что владыка поделывает?
     — Бьются владыка. С властями бьются. Власть сокровища
церковные для голодных отбирает, а владыка не дают. «Не хлебом
единым, — говорят, — живёт человек, а словом, с божественных уст
исходящем...» Крепки в текстах владыка... Власть к ним и так, и сяк:
     — Голодные мрут... Матери детей едят. Владыка, — молят, —
смилуйся!
     А владыка им (ох и непоколебимы же в вере Христовой):
     — У вас голодные хлеба просят, а вы им — камень, да ещё и не
маленький, а карат эдак в 30-40.
     Одним словом, евангелием их, евангелием. Такое там поднялось,
такое поднялось...
     Рассказал я им по какому я вопросу.
     — Э, говорят, сейчас и не суйся... Да и вообще не до рая...
А впрочем, — говорят, — как знаешь. Слетай ещё на Украину. Там тоже
верховная есть. Может там повезёт.
     И полетел я тогда на Украину.
     Пришёл к власти. Название какое-то странное: ВУЦВК[1] называется.
     И не благочестивейший, и не самодержавнейший, а только и всего
ВУЦВК.
     Спрашиваю у старшего. Пустили, ничего себе человечина: тихий
такой, чернявый и в очках. Пожилой уже. Поклонился я ему и говорю:
     — Я от бога к вам. Насчёт миропомазания и благодати, потому как
вы будете верховные.
     — А вы, — спрашивает, — кто? Рабочий?
     — Ангел я...
     — Квалифицированный? Какого цеха?
     — Я не цеха. Лики мы ангельские...
     — Лыко дерёте? Ага... А в профессиональном союзе работаете?
На голодных отчисляете?
     — Нет, — говорю. — Я миропомазать... С миром я...
     — А я, — говорит, — разве с боем?.. И я с миром. Чего хотите?
Говорите коротко...
     — Я ж и говорю: миропомазать вас хочу, благодати бог посылает
через меня. Я это и хочу...
     — Ага... Вот оно что... Сам решить не могу. Оставьте заявление...
надо проголосовать. Как президиум. Ага! Вот и президиум...
Вот и хорошо. Подождите.
     — Товарищи! Здесь вот ангел от бога, хочет миропомазать.
Как быть? По моему мнению, надо составить комиссию из
представителей Наркоминспекции, Наркомпрода и Женотдела...
    — Ничего себе! Зачем комиссию? — это секретарь так. —
на Чернышевскую его, там его миропомажут...
     — Ставлю на голосование. Кто за то, чтобы на Чернышевскую?
Все... Хорошо. Товарищ, — говорит, — обратитесь на
Чернышевскую по этому делу.
     — Так позвольте, — говорю, — хоть благодати пустить...
     А секретарь:
     — На улице пустишь... Здесь и так душно.
     Пошёл я на Чернышевскую. Встречаю батюшку. Идёт с «вещами»
да всё крестится. Думаю: «Наш». К нему...
     — А вам, — спрашивает, — чего?
     Так и так, — говорю. — Миропомазать, благодать.
     Оглянулся он по сторонам и ко мне
     — Лети, голубь. Лети лучше и не оглядывайся. Здесь, брат, чёрта
вкрутили, а не тебя, светозарного. Боже тебя сохрани и помилуй.
Беги, пока не поздно, а то тут тебя самого миропомажут.
     Полетел над Украиной. Побывал в Киеве. Зашёл в св. Софию и
такого насмотрелся, такого наслушался. Церковь — не церковь...
Театр — не театр... Епископ молодой, на голове английский пробор...
Стоит и молодухам подмигивает. Служба — словно «Вечерни́цы»
Нещинского, ничего я не понял.
     — Ну, а народ молится? Не замечал?
     — Нет, слышал на базаре. Молятся... Только молитвы какие-то новые.
Всё в этих молитвах поперепутывалось. Какая-то та молитва «в бога»
и «в Христа», в «печёнки-селезёнки»... А чаще всего «в мать». Грустно,
боже... Распаскудился народ. Не слушает вас.
     — Кого не слушает? Ме-е-ня-я?! Да я его! Позови Илька! Пусть
гром делает! Засвети молнию! Я им покажу!
     — Позови Илька?! Засвети молнию?! У Илька, боже, в колеснице ось
отломилась... Спичек нет... Чем засветить? Гаврила к «Серпу и молоту»
пошёл: может, дадут коробку в долг.
     — Ну, иди. Позови Исуса.
     — Исус просил не беспокоить: евангелию переделывает. В том
месте, где это: «Аще тебя кто вдарит по правой щеке, подставь тому
и левую», — переделал: «Аще тебя кто вдарит по правой щеке, схвати
скорее дубину и сломай об него, сукиного сына, пока не зажмурится».
     — Попроси матерь божу.
     — Матерь божа всё плачут... «Дожились, — говорят, — до того,
что уже и юбчонки нет по раю пройтись... И на земле, — говорят, —
жизнь подвела: от духа сына родила. Какая от духа утеха: ни
приласкаться тебе, ни поцеловаться...»
     — Вот это вспомнила старая! Ну, иди. Пусть Маруся Египетская
забежит.
     А что с миром делать? Может, продать? Бочка до краёв полна:
через венцы льётся.
     — Помажь в Англии, в Бельгии. В Японии помажь.
     — Не хотят уже. Говорят, что все мантии в пятнах и с лысин капает.
Придумайте что-нибудь. А то молодёжь вчера на мире яичницу
жарила... Илько как-то колесницу подмазал. Пашка ботинки мажет...
Грех да и только...
     — Придумаем.
.   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   . 

     — Звали, боженька?!
     — Что же это ты, Маруся, забыла про меня? Никогда и не забежишь
больше?..
     — Да скучно у вас, боженька... Старенькие уже стали... А у нас там
Юрка на гармошке играет да весело так припевает:

                Эх, Распутина любила,
                И к Распутину ходила
                Саша д'поздно вечерком!

     — Лучше бы там дракона давил да за жеребцом присматривал, чем
вот это на гармошке наигрывать. Жеребец так и в коросте весь, а ему
игрушки... Не намолодцевался?! И ты тоже хороша! Раньше так
забегала...
     — Э, раньше! Раньше и вы, боженька какие были?! Мощные и
грозные. За семь дней вон чего натворили! И свет сделали... И льва...
А теперь?..
     — Что теперь?! Да я!
     — А теперь только... щипаетесь...

1923 г.

1. ВУЦВК (укр.) - ВУЦИК Всеукраинский центральный исполнительный комитет
(Всеукраїнський центрально-виконавчий комітет)


                «ДІЛИ НЕБЕСНІ»

     І прилетів архангел Михаїл на небо...
     І постукав архангел Михаїл до бога...
     — Хто?
     — Михаїл.
     — Заходь.
.   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   . 

     — Ну, розказуй, Михасю, як там, що там? Що чував?
Що бачив? Де був? Миропомазав?
     — Ех, боженьку, бодай мені не казати, а вам, боже, не
чувати...
     — А що таке?
     — Та... Полетів ото я, як ви були наказали, до Москви...
Нову владу на царство миропомазати... Благодаті на неї
напустить... Зайшов до Кремля...
     — Чи не можна,— питаю,— побачити, хто тут у вас
є найстарший?
     — А тобі в якій,— питають,— справі?
     — Од бога я... З неба... Миропомазати б... Скрізь так...
Верховну завжди мазали... благодаті напускали... І тепер
от в Англії, в Бельгії, в Італії, в Японії та й по інших країнах
ще мажемо... Треба б і у вас... І так спізнилися — думали,
не втримаєтесь...
     — Літай,— кажуть,— далі... Ніколи саме. У нас тепер
з'їзди, наради — не до тебе. Киш! Потім прилетиш. Нака-
зано нікого не пускати, крім делегатів.
     — А ти ж що?
     — То що ж мав робити? Пішов до Тихона...
     — Ну, як святитель?
     — Поросят святитель годують... Бідують, сердешні. До-
статки не великі... Сергія Радонізького міль іззіла...
     — Тож-то від нього останній час молитов не чуть.
     — Сумні владика... Ото тільки й слави, що білий кло-
бук. Без штанів сидять: на борошно попромінювали. «Бевк-
ну,— кажуть,— у дзвона та й дивлюся, чи правити, чи ні...
Так іноді стара бабуся пришкутильгає. А всі пасомі на за-
сіданнях... Сумно..»
     — А взагалі що владика поробляє?
     — Б'ються владика. З владою б'ються. Влада скарби
церковні для голодних одбирає, а владика не дають. «Не
самим хлібом,— кажуть,— жива буде людина, а словом, що
з божих уст виходить...» Дужі в текстах владика... Влада
до їх і так і сяк:
     — Голодні мруть... Матері дітей їдять. Владико,— мо-
лять,— ізглянься!
     А владика їм (ох і непохитні ж у вірі Христовій):
     — У вас голодні хліба просять, а ви їм — камінь, та ще
й не малий — каратів у 30—40.
     Одне слово, євангелією їх, євангелісю. Там таке знялося,
таке знялося...
     Розказав я їм, з якою я справою.
     — Е,— кажуть,— зараз і не совайся... Та й взагалі не
раю... А там,— кажуть,— як знаєш. Полети ще на Вкраїну.
Там так само верховна є. Може, там пощастить.
     Та й полетів я ото на Вкраїну.
     Прийшов до влади. Назва якась чудна: ВУЦВК зветься.
     І не благочестивійший і не самодержавнійший, а тільки
всього ВУЦВК.
     Питаю найстаршого. Пустили, нічого собі чоловічина:
тихий такий, чорнявий і в окулярах. Літній уже. Вклонився
я йому та й кажу:
     — Я від бога до вас. Нащот миропомазанія та благодаті,
потому як ви будете верховні.
     — А ви,— питає,— хто? Робітник?
     — Ангел я...
     — Кваліфікований? Якого цеху?
     — Я не цеху. Лики ми ангельськії...
     — Лико дерете? Ага... А в професійній спілці працюєте?
На голодних одчисляєте?
     — Ні,— кажу.— Я миропомазати... З миром я...
     — А я,— каже,— хіба з боєм?.. І я з миром. Чого хочете?
Кажіть коротенько...
     — Я ж і кажу: миропомазати вас хочу, благодаті бог
посилає через мене. Я оце й хочу...
     — Ага... Он що... Сам не можу вирішити. Лишіть за-
яву... Треба проголосувати. Як президія. Ага! Ось і прези-
дія... От добре. Зачекайте.
     — Товариші! Тут ось ангел од бога, хоче миропомазати.
Як бути? На мою думку, треба скласти комісію з представ-
ників Наркомінспекції, Наркомпроду й Жінвідділу...
     — Таке! Навіщо комісію? — Це секретар так.— На
Чернишевську його, там його миропомажуть...
     — Ставлю на голосування. Хто за те, щоб на Черни-
шевську? Всі... Гаразд. Товаришу,— каже,— зверніться на
Чернишевську в цій справі.
     — Так дозвольте,— кажу,— хоч благодаті пустить...
     А секретар:
     — На вулиці пустиш... Тут і так душно.
     Пішов я на Чернишевську. Зустрічаю батюшку. Іде з
«вещами» та все хреститься. Думаю: «Наш». До нього...
     — А вам,— питає,— чого?
     — Так і так,— кажу.— Миропомазати, благодать.
     Озирнувся він на всі боки та до мене:
     — Лети, голубе. Лети краще й не озирайся. Тут, брат,—
каже,— чорта вкрутили, а не тебе, світозарного. Боже
тебе сохрани й помилуй. Тікай, поки не пізно, а то тут тебе
миропомажуть.
     Полетів над Україною. Побував у Києві. Зайшов до
св. Софії та такого надивився, такого начувся. Церква —
не церква... Театр — не театр... Єпископ молодий, на
голові англійський проділ... Стоїть та молодицям підморгує.
Служба — мов «Вечорниці» Ніщинського, нічого я не
зрозумів.
     — Ну, а народ молиться? Не замічав?
     — Ні, чув на базарі. Моляться... Тільки молитви якісь
нові. Все в тих молитвах попереплутувалося. Якась та
молитва і «в бога» і «в Христа», в «печонки-селезьонки»...
А найчастіше «в мать». Сумно, боже... Розпаскудився на-
род... Не слухає вас...
     — Кого не слухає? Ме-е-не-е?! Та я його! Гукни Ілька!
Хай грім робить! Світи блискавку! Я їм покажу!
     — Гукни Ілька?! Світи блискавку?! В Ільковій, боже,
колісниці ося вломилася... Сірників нема... Чим засвітиш?
Гаврило до «Серпа й молота» пішов: може, дадуть коробку
в борг.
     — Ну, йди. Поклич Ісуса.
     — Ісус прохав не турбувати: євангелію переробляє.
У тім місці, де ото: «Аще тебе хто вдарить по правій, під-
став тому й ліву»,— переробив: «Аще тебе хто вдарить по
правій щоці, схопи мерщій ломаку й побий її на йому,
сукиному синові, до цурки».
     — Попроси матір божу.
     — Матір божа все плачуть... «Дожились,— кажуть,— до
того, що вже й спідничини нема по раю пройтися... І на
землі,— кажуть,— життя перевела: від духа сина народила...
Яка з духа втіха: ні пригорнутися тобі, ні поцілуватись...»
     — Ото згадала стара! Ну, йди. Хай Маруся Єгипетська
забіжить.
     — А що з миром робити? Може, продати? Бочка вщерть
повна: через вінця ллється...
     — Масти в Англії, в Бельгії. В Японії масти.
     — Не хотять уже. Кажуть, що всі мантії в плямах і з
лисин капле. Придумайте що-небудь. А то молодь учора
на мирі яєчню смажила... Ілько якось колісницю підмазав...
Павло чоботи мастить... Гріх самий...
     — Придумаєм...
.   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   . 

     — Кликали, боженьку?!
     — Що ж це ти, Марусю, забула про мене? Ніколи вже
й не забіжиш?..
     — Та сумно у вас, боженьку... Старенькі вже стали... А в нас
там Юрко на гармонію грає та такої веселої приспівує:

                Ех, Распутіна любила,
                До Распутіна ходила
                Саша д'поздно вечерком!

     — Краще б отам дракона давив та за жеребцем дивився,
ніж ото на гармонію вигравати... Жеребець так у корості
весь, а йому іграшки... Не напарубкувався?! А ти теж хоро-
ша! Раніш так забігала...
     — Е, раніш! Раніш і ви, боженьку, які були?! Дужі та
грізні. За сім день он чого наробили! І світ зробили... І лева...
А тепер?..
     — Що тепер?! Та я!
     — А тепер тільки... щипаєтесь...

1923 р.