Псалом снiгiв...

Удовж Лаби


Пане Дрезден, пані Праго! –
Гострокупольні кремлі,
де і брага, і відвага
між каміння розцвіли.
Замки – панцирна сорочка,
вікна – тиша золота,
нібито під серцем квочка
у вапні жовток гайда.
Спить Флоренція на Ельбі,
і співає струм води,
мов зимовий менестрель би
про Різдвяні холоди.

А як гляне Цахес криво
край саксонського моста –
поруч чеське місто-диво,
мови-панночки вуста.
Удовж Лаби мчить дорога
між засніжених столиць.
Там ридван летить щомога,
залюбки, не силоміць!
Там клавіру зойки ніжні
під смичок волосяний
оживлять у миті сніжній
стародавній шелех вій…

Чорний Дрезден, Злата Прага –
пара крил на вічний строк,
рима Рільке – лету спрага,
із паперу голубок.
Плине удовж Лаби птаха
над вапном примарних гір,
ніби із самого даху
світу планерує зір.
Тож і я, хоч і старію,
із жагою в світ дивлюсь.
Подругу, ідею дії,
до хорея-сніговія
відпускати стережусь.




*  *  *


Срібло мандрів, золото туги –
все лягає у самотню душу.
Стане хміль журби не до снаги,
на вокзал Південний вкотре зрушу.
Щоб на ліжко, куце та тісне,
зроблене під розмір карли Канта,
знов плацкарта затягла мене,
вигнанця зі студії бельканто.

Не засну, бо чути в тісноті,
як сілаби та незграбні рими
знов в пітьмі лунають на хресті
біля граду Ієрусаліму.
Ні, не сплю, бо тхнуть примари зрад,
юних і у віці Паркінсона,
бо пильнує ворон, Каїн-брат,
родичання патогенну зону.

Молодці – у вишиванках дні,
але ж мить швидка, мов куля-дура.
Тужно грає вітер на струні,
що на ній повісився Стахура…
Срібло сліз і щастя золоте:
сплав електри – еллін славнозвісний.
Все співаєш крадькома про те,
про неопалиме та просте,
що душі наснилось ненавмисне…

2015




Спогад


Я пам’ятаю, пам’ятаю
ті, в ранці березня, сніги,
хмільні від сонця. Водограї
з дахів, дзеркальні ті дахи.
Я бачу й досі: швидконогий,
по злій околиці брудній
біжить хлопчак і сніг з дороги
змітає поглядом з-під вій.

Шляхи розм’якли, небо сяє,
шаліють зграї горобців,
а сірий люд, в сльозах, ховає
лютішого з усіх отців.
Ще й досі вовчу ту тварюку
плекають вівці у душі…
Чому б і не хрипіти круку
на мокрій даховій іржі?

Та я не карк той відчуваю,
а водоспадів спів-блакить,
мажорні горобцеві зграї –
відродження блискучу мить!
Далекий рік п’ятдесят третій –
дарма, що стільки не живуть…
Я, – з Томом Сойером та Бетті, –
упрусь на золотій прикметі:
псалом снігів – надії суть.

2015




*  *  *


Як личить тобі, друже, вишиванка,
як лине до грудей і до душі!
Тримаймося ж, бо не вщухає п’янка,
родинна бійка – з кров’ю на межі.

Щось брешуть жирні, владні знов у кріслах.
Та правда зла – лютішає війна.
І навпростець, між чистих та нечистих,
врізає хижу борозну вона.

Ось і згадаю давню вишиванку:
сімнадцятий хлопчині, вітер тхне
безмежним щастям. Я стою на ганку,
і липень стиглий крізь кохання ранку
цілує прямо в серденько мене.

2015




*  *  *


Змирись, пішоходе осінній!
Навіщо тобі те тепло,
той день, золотавий та синій,
те пряне травневе зело?
Люби вже з останньої змоги
все те, що на сконі живе, –
коричневе віття убоге,
поламане, мокре, криве.

Люби в листопадовім Львові
не місце, де раптом з’явивсь,
а, кольору тяжкої крові,
набряклу тривогою вись.
І вічність, що в очі сьогодні
кленовою згубою тхне,
люби, цуценятко Господнє!
Не хочеш?  Не вмієш, дурне?

2015




Ніщо



Якби ж це турбувало
сьогодні найгостріше –
балички про дрібниці та дурниці,
віршування ні про що…
Та ні, справи вперто ідуть до того,
що і в риму, і без рими,
і в віршах, і в прозі
чути волання дітей Божих
саме про Ніщо!
Бо Ніщо з’явилося, аби нищити,
бо та гидка і мертвоока,
впевнена у собі Ентропія,
те ненаситне Ніщо
поспішає вже ось-ось
поглинути увесь світ,
аж до щойно народженої
і променистої
дитячої душі…
Власне, той Ірод у термодинаміці
ніколи і не помирав…

2015





*  *  *


Крізь сутінки, якщо живий, мандруй.
Хоч сам все ближче до своєї ж тіні.
Хоч все, що залишилося, даруй,
тобі сьогодні – сумнів, сум, сумління...

Крізь сутінки опівночі сягнеш
погосту, де заснули батько й мати.
Вже маєш тільки те, що віддаєш.
Все ж інше – воду у руці тримати…


2011




Леопольд у бронзі



Леопольде фон Захер Мазох,
львівський-лембергський пане-земляче!
Краще хутро мені – зелен мох,
а Венеру, – пробач, – вряд чи бачу.
Ти на вулиці Сербській повстав,
де за рогом вже – Староєврейська…
Синій Понт, «Мобі Дік» пароплав. –
Личить панові макова феска!

Попливемо ж від жорстких очей
у той край, де смагляві красуні
в оксамиті босфорських ночей –
незабутньо покірні і юні.
Попливемо, письменник і брат,
що не змовчав у притчах про смуту
у душі українських Карпат,
галіцийського бідного люду.

Попливемо – дві крихти тепла
нам обом не завадять, їй Богу.
Аби ж зірка Венера вела
нас з тобою в південну дорогу…
Та вертайся потому у Львів –
бронзовій там, де вулиця Сербська.
І, прийнявши в дарунок цей спів,
сам вирішуй вже – сердься, не сердься…

2015