209. Василь Стус. Сидим возле погасшего пламени...

Сидим возле погасшего пламени,
Перебираем ладонями пепел
И растираем в них угли остылые:
А что как вдруг загорится огонь?
Тут темно и темно там и дальше темно,
Только огонь будто теплится.
Вот он! задумчиво говорит друг,
Глаза его туманятся страхом.
Вижу, скорбно отвечаю я другу,
Всматриваясь в ночных светлячков.
Сидим вокруг погасшего пламени -
Столетие, другое, третье,
Жар не стухает, не гаснет.
Ну а друг, коль неверье его нестерпимо,
Называет купину вечным огнем
И просит спички,
Чтоб прикурить цигарку.



Сидимо біля погаслого вогнища,
перетрушуємо в долонях попіл,
розтираємо витухлі геть вуглини:
а що як зажевріє раптом жар?
Тут темно і темно там і ще далі темно,
але жар ніби жевріє.
Ось він! задумано каже друг,
очі його туманіють страхом.
Бачу, відказую скорбно другові,
придивляючись до нічних світлячків.
Сидимо біля погаслого вогнища —
століття, друге, третє,
жар не стухає, не гасне.
Такщо друг, коли невіра його нестерпна,
називає купину вічним вогнем
і просить сірника,
щоб запалити цигарку.