Казка про дракона

(або чому дракони не вмирають)

Десь за високими гора;ми,
поза глибокими моря;ми
і за безкраїми лана;ми,
поміж зеленими ліса;ми
розкинулось прегарне місто,
усе яскраве і барвисте.
Щасливо люд там жив заможний,
трудолюбивий, не порожній:
ремісники, митці, поети,
художники, співці сонетів.
Ще скотарі і хлібороби,
усі майстри високопробні –
народ натхненний, працьовитий,
плодом своєї праці ситий.
Навколо – невеликі села.
Дівки і хлопці в них веселі,
і газди, й вуйни гонорові –
жили у злагоді й любові.

Та спохмурніла неба чиста синь,
насунулась на рідне місто тінь –
дракон страшний, великий як гора,
навис над краєм, наче та мара;.
– Дотла спалю домівки! – пригрозив
і податтю суспільство обложив.
Сам поселився ген, у дикій хащі,
пускав огонь для остраху із пащі,
собі печеру вибрав під горою –
і стало правити чудовище юрбою.
А кожен рік містяни та селяни
дани;ну звіру відправляли справно:
везли йому і золото, і срібло,
коштовності, найкращі вина, їдло,
багаті хутра, відбірну; худобу,
а ще красуню-дівку – для подоби…

Отак роками дійство те тривало
і випадку такого не бувало,
данину щоб дракон не забирав,
а потім у печері все дріма;в.
Щорічно так обо;за відправляли,
з добром підводи тихо залишали
у хащі, біля входу у печеру,
і хутко геть, не втрапить на веч;ерю б.
Та час від часу ле;гені-сміливці
ходили на дракона поодинці,
але назад вони не повертали –
всі, як один, голівоньки складали…

Одного дня по місту їхав лицар,
на воронім коні, увесь у криці,
і на мольби; містян про допомогу –
згоди;всь убить дракона, слава Богу!
Бо гля;нулась йому пригожа дівка,
красива мов срібляста перепілка,
що з податтю від батькової хати
повинна до дракона вирушати.
Домовились, що візьме за дружину
її, як тільки злий дракон загине,
гучне весілля містом всім зіграють
і запанує щастя в ріднім краї.

Пішов до хащі наш відважний воїн,
став кликати дракона він до бою.
До нього чолов‘яга вийшов згодом –
спитав: "Якого племені і роду?"
Одягнений в старі, потерті лати,
ще поцікавився, навіщо так кричати.
Коли ж дізнався про мету візиту,
подав одразу лицарю… візитку.
Там значилось: він помічник дракона
і в компетенції старого – охорона.
Практично це заступник динозавра,
відповідальний за потвори завтра…
Дід заявив, що шеф відпочиває
і з цих причин нікого не приймає,
коли ж проснеться раптом, не дай Боже,
то будуть непереливки, небо;жу!
Як і цього для па;рубка не досить,
то помічник його на бій запросить,
за тим із піхов вихопив меча він
і замахнувся ницо, ніби Каїн.
Косив голів багато у житті,
та не судилось, сили вже не ті…
Зловив наразі дід немало ґав,
удар меча – і помічник сконав…

А лицар вже печерами мандрує
і там дракон на нього десь чатує,
поволі лабіринта він обходить,
але страшну потвору не находить.
Пройшов він гори золота і срібла,
минув і стоси хутра, купи їдла,
і полонянок у печері бачив…
А де ж дракон, душа його собача?!
Дістався вже останньої печери,
де на замок були заперті двері,
зламав, зайшов, побачив свою жертву
але запізно – звір валявся мертвий…
А як прийшов до тями лицар славний,
новий світанок починався плавно.
Поплентався вояка на природу,
бо гомін долинав уже зі входу.
На виході з печери бачить – віз,
новий обоз то данину привіз.
Поклич дракона! – їздови;й гукає.
– Не можна, бо дракон… відпочив;ає!
– А ти хто будеш? – запитав візн;ик.
– Я? – завагався лицар. – Помічник…

Дракон живе у кожному із нас,
йому не дай оволодіть собою,
бо, милуй Бог, колись настане час –
і ти також не вернешся із бою...
А бій той буде вже з самим собою!
 
грудень 2015