208. Василь Стус. Мне показалось я живу века...

Мне показалось – я живу века.
Как будто сон мое мелькнуло детство.
Как будто в сказке я прожил тот срок,
И мой венок, где пышных  двадцать весен,
Уже пожух, осыпался, опал.

Бездонная прозрачность обняла,
Омыв лучистым и щекотным плеском
Дитячье сердце. И забытым утром
Челном безвесельным забрезжил свет.
Вода застыла. Солнце отзвенело.
И детство затерялось среди дня.

Тот канительный день! Забатожили
И забурлили, пролились пути,
Родная хата поплыла за плотом
И хлынула из горла горькота.

Весна! Весна! От полночи до утра.
Весна – в окно, на верх, на капелюх,
Весна в колючие вороньи гнезда,
Весна на лед, весна от берегов –
На быстрину, на вырь, в коловоротах
Весна играет сердцем, как веслом,
Весна проходит и проходят годы,
Уже и вечер впереди бежит.

Встает рассвет над белою бумагой.
На целый лист длиннее станет день.
И,  удлинившиеся, замелькали
Дни в отрывном моем календаре.
IX. 1963

Мені здалося — я живу завжди.
Неначе в сні було моє дитинство.
Неначе в казці я пройшов цей вік,
і мій вінок, де квітло двадцять весен,
уже пожовк, осипався, опав.

Прозора незглибимість пойняла,
оплівши плеском лоскотним проміння
дитинне серце. І забутим ранком
човном  безвесельним замрівся світ.
Вода застигла. Сонце відтремтіло.
Дитинство загубилось серед дня.

Той день — марудний день! Забатожіли,
завирували, пролились шляхи,
і рідна хата попливла за плотом
і попливла із горла гіркота.

Весна! весна! — від поночі до рання.
Весна — в вікно, на дах, на капелюх,
весна в колючі воронові гнізда,
весна на кригу і від берегів —
на течію, на вир, на чорториї
весна правує серцем, як веслом,
весна збігає і збігають роки,
вже й вечори попереду біжать.

Розвидніло на білому папері.
На цілий аркуш видовжився день.
І дні подовжені замиготіли
в моєму відривнім календарі.
IX. 1963