Старiсть

Вже вечір наступав повільною ходою,
а ти сиділа тихо при вікні.
В твоїх очах незмірною журбою,
вбачалися вже гаснущі вогні.

Твого чола торкнулися роки,
в руках не було тої сили.
На скронях  відблиск сивини,
що дні безжально залишили.

Ти часто забуваєш імена,
та спогади ще з юності турбують.
Із болем знов іде війна,
та все ж роки добряче, так глузують.

Хтось друзів відлетів давно,
ти пам'ятаєш все, мов вчора.
Життя подібне на кіно,
від котрого, ти майже хвора.

Ти дивишся із жалем на кімнату,
де колись квіти в вазі - там вже корвалол.
І твоїх друзів небагато,
хтось склавши крила - тихо  відійшов.

Маленький вогник світиться що ночі,
ти свічку запаливши - промовляєш знов :
- Дай подивитись, ще хоч раз у очі,
дай, пригадати всіх розмов.

Ти стільки люба пережила,
і твої плечі стільки вже знесли.
Що там тебе чекають крила,
для тебе там, цвітуть сади.

Ти з часом гірше бачиш, гірше чуєш.
Твій сон хтось безнадійно вкрав.
І жодну ніч, не спиш і не ночуєш...
Час справді, недоречно жартував.

Твоїй душі щей досі тридцять років,
та тіло... ломить й голова болить.
Ти ледви робиш пару кроків,
й дедалі блища та блакить.

Ти хочеш ще багато розказати,
та все частіше не знаходиш слів.
Не хочеш рідним набридати,
тому й сидиш... одна серед снігів.

Тебе болить, та ти все мовчки зносиш.
Ще сили є, щоб згадувати свої сни.
Ти зовсім не багато просиш,
Лиш краплю розуміння,  теплоти