Дамян Дамянов. Пейо Яворов

Дам’ян Дам’янов
ПЕЙО ЯВОРОВ


Давно вже я зруйнував своїх кумирів і втратив віру у більшість з них. Кумири настільки минущі, наскільки мінливе й життя. Лише Він зостався! Він, Яворов! Не смію наректи його «моїм», оскільки він належить всім і нікому. Він належить вічності!...

На стіну навпроти мене я повісив його посмертну маску. Наче ікону. І щовечора, перед тим, як заснути, подумки хрещуся перед нею. Тому що кожна людина має портебу в одному богові у житті. У мене іншого нема!

Але не буду більше славословити його! Славлять того, хто потребує захисту! А Він захистив себе сам! Захистився від того світу, що хотів убити й обплював його своїми салонними пересудами; захистився від Міни і Лори, котрі, хоч і мертві, ділили його між собою і кликали до себе; захистився від своїх гайдуцьких марень, що кричали в ньому:

               Б’юсь з лихим я — міра ради міри,
               З  добрим в мирі  — віра ради віри...

Захистив себе сам!

Дивлюсь на маску. Очі — ледь примружені, ніс — прямий, наче в римлянина, вуса — сократівські, спокійні. Лише вуста —  ледь напружені, наче наміряється промовити слова, що раптова смерть їх скам’янила:
 
              І від Дунаю до Егею
              своєю кров’ю хрест кладу!

Хто був той, що у ту страшну мить смерті, експертизи, пересудів думав увічнити його смерть? Мав би бути маніяком, або ж до смерті відданим йому приятелем! Над правою бровою навіть у гипсі заглибочилася дірка від кулі. Дивлюсь на неї і силую роздивитись крізь неї Болгарію. Не ту, палацову куртизанку Болгарію, що вбила поета, а ту матір святу, якій він віддав усе, що мав.

І я благословляю оте «усе»! Дякую йому за всі слова, що він мені їх дав, але найбільше — за ті два рядки з «Калліопи», що стали девізом мого життя:

              Чом метеликам ти, Боже,
              крильця був подарував?

Якби ви були на моєму місці, ви б зрозуміли їх силу!


(переклад з болгарської — Любов Цай)