Срибло мандрив, золото жаги...

Цикл польський



*  *  *



Срібло мандрів, золото жаги –
все лягає у самотню душу.
Стане хміль журби не до снаги,
на вокзал Південний вкотре зрушу.
Щоб на ліжко, куце та тісне,
зроблене під розмір карли Канта,
знов плацкарта затягла мене,
вигнанця зі студії бельканто.

Не засну, бо чути в тісноті,
як сілаби та незграбні рими
знов в пітьмі лунають на хресті
біля граду Ієрусаліму.
Ні, не сплю, бо тхнуть примари зрад,
юних і у віці Паркінсона,
бо пильнує ворон, Каїн-брат,
родичання патогенну зону.

Молодці – у вишиванках дні,
але ж мить швидка, мов куля-дура.
Тужно грає вітер на струні,
що на ній повісився Стахура…
Срібло сліз і щастя золоте:
сплав електри – елін славнозвісний.
Все співаєш крадькома про те,
про неопалиме та просте,
що душі наснилось ненавмисне…

2015





Яжембяк



В середине декабря над горизонтом
еле-еле поднимается светило.
Пару рюмок пропустив опрокидонтом,
понимаешь – будет то же, что и было.
Будет то же, что вчера, но всё же больше,
чем за окнами в полглаза различимо.
Пенькна пани пьёт яжембяк в зимней Польше,
да и здесь рябина демосом любима.
И особо, если спиритус коньячный
растворит в себе её горчащий привкус...
А декабрь стоит заснеженный и смачный,
хоть обычно в это время – накось-выкусь
в смысле праздника сверкающего снега,
в плане шанса полюбить и быть любимым...

В эту полночь года альфа и омега
спят, как ящерицы в грунте, в мире мнимом.
В середине декабря в похмельном небе
мутно солнце, и лицо его багрово.
Мысли гложут – о квитанциях, о хлебе.
Чуть отгонишь – подгребают сбоку снова.
За окном – студёный век, не кватроченто,
время льда и задубевших в тине раков.
Вспоминаю я яжембяк и зачем-то
королевский, на горе шляхетной, Краков.
И понеже суть рябиновки янтарна,
я доверюсь её влаге-оберегу.
Пани – пенькна, а и наша девка – гарна!
Каблуком хрустит по свадебному снегу.




По дорозі у Вроцлав


Туман над Леополісом пливе.
Немов і справді – лондонська погода.
І схил життя твого – це щось нове,
новітня, ще небачена, пригода.
І крізь туман – ледь світиться Юри
величний храм, що десь вгорі біліє.
Спонтанні листопадові вітри
повітрям мокрим в очі б’ють, у вії.

І долу йде життя, та стверджуй так:
воно ще, ніби Вроцлав, дивовижне!
Бреслау, Лемберг – неслов’янський кряк
розвіється з осіннім злетом крижня…
И біле та червоне з золотим,
з блакитним побрататись справді в змозі.
Туман над Львовом. Та той сивий дим
розвіється, напевне, по дорозі…

2015




Почати з «А»


Спасибі, що у схемі випадковій,
в фантазії Господньої руки,
я справді був нарождений у Львові
в червоно-сірі бісові роки.
І два мільони з голоду сконали
у сорок сьомім. Пильний більшовик
тримав ствола. І всі живі ховали
у дупу покалічений язик.

Без молока та майже без надії,
мов левеня у колі ста вовків,
в тім давнім липні розліпив я вії
і до нестями жити захотів.
Мовчали церкви, табори й вокзали.
Та в Божім серці сльози і слова
мене – немов чекали! – зустрічали.
І вигукнув я їм назустріч: «А-а-а!»

2014




*  *  *


Змирись, пішоходе осінній!
Навіщо тобі те тепло,
той день, золотавий та синій,
те пряне травневе зело?
Люби вже з останньої змоги
все те, що на сконі живе, –
коричневе віття убоге,
поламане, мокре, криве.

Люби в листопадовім Львові
не місце, де раптом з’явивсь,
а, кольору тяжкої крові,
набряклу тривогою вись.
І вічність, що в очі сьогодні
кленовою згубою тхне,
люби, цуценятко Господнє!
Не хочеш?  Не вмієш, дурне?

2015





У Поляниці Здруй


Судети вкриті золотом гаїв,
то буки не згасають ще по схилах
осінніх, –  може, вже останніх, –  днів,
останніх і тому ще більше милих.

Невже і справді, Поляниця Здруй,
дзвенять з-під вапняків твої джерела
цілючище, ніж SPA і ніж фен-шуй?
І ніжна панна, синьоріта белла,

мене чекає в хаті на горі
з таким червоним і казковим дахом,
що бачу, як у двадцять на зорі
прокинувся – а травень у дворі
вже сяє – сонцем, Богом і Аллахом?

2015





До Варшави



А слово те, для чаклування, «мандри»,
чи відлунало вже?  Чи, може, знов
повернуться всі незабуті мантри
молитвені – про шлях і про любов?
І більш не треба тут, ніж – в серці мрія,
ніж свіжість вітру в сивій голові,
ніж спогад про ті віяла, ті вії,
що завше незбагненні та нові.

Не пенька пані – ключ у нотнім стані,
струнка попри дорослих трьох синів…
Теплішає вода у Іордані,
біліють в Віслі весла синіх днів.
І там, в траві Варшави, ворушиться
метелик липня, крила розпрямля.
А потягу напружена вовчиця
вже мчить тебе на спині крізь поля.

2015




Ольга Іллівна


Соляріс славний Лем і Єжі Лец
обидва народилися у Львові.
І не було вже більшої любові
в двох філософських левових сердець,
ніж місто їх, куди після війни
потрапила з дітьми й моя Іллівна,
спритна бабуся Оля, королівна,
що майже сто років без сивини

трималась. Ось серед Судетських гір
скандує вірші пані Олександра,
що теж, сторічна майже, рветься в мандри…
Дивлюсь на неї, а душевний зір
знов тих очей торкається мерщій,
тих, рідних та блакитно-променистих,
що вистояли проти всіх нечистих…
І знаю, чий співець я, ратник чий!

2015






*  *  *



В поляків Познань – він. Бо, як і Вроцлав, мужній.
Так само, як і Лодзь, – митець або ж вояк.
А ось поета-брат в родині тій співдружній –
поета, не поет! Мабуть, не просто так.
Здається, що, коли на пружній мускулінум
лягає світ тонкий жіночого єства,
тоді, лише тоді, летять натхненним плином
до вселюдських небес поетові слова.

А без того єства, без погляду любові,
що, мабуть, і тебе торкнувсь колись на мить,
ані джерел з-під глин, ані з-під храму крові
в даремних баличках нізащо не збудить!
До Познаня повз Лодзь летить північний потяг.
Мариля та Адам, співочих глин гончар,
зримовані навік. І ночі свіжий протяг
в сузір’ях ворушить любовний подих чар.

2015




* * *


Замріяний, на мить завмерлий,
ти прислухаєшся, чи справді
ховає Марс живії перли
занурених прадавніх стадій,
чи ще під помаранчем шкіри
забутих марсіанських хроник
пульсує-грає спогад щирий –
стрибучий золотавий коник,

той, що ми з ним перестрибнули
в земне ковилля кимерійське,
все ще тримаючи минуле
до серця невблаганно близько.
То ж навіть вірші молодії
летять до нас насправді звідти,
де віяли нам сном надії
ласкаві вії Аеліти...


2014