Коробоку-сан

                (японська народна казка)

На півночі Хонсю в горах, у забутому селищі жив старий Такеторі зі своєю старою, яку звали Акіра. Наближалось свято Зустрічі двох зірок, коли сороки зі своїх хвостів будують міст через Небесну ріку, щоб дві зірки - Ткаля і Пастух могли зустрітися. Свято наближалось, а в старих горян не було навіть чим гоститись – дожилися вони до дого, що не було навіть чого у миску покласти.
Старий Такеторі і каже:
- А приготуй-но, Акіро, сусі.
- Та де ж я тобі приготую сусі, якщо рису немає навіть жодного зернятка!
- А ти позамітай у коморі, де ми колись ховали збіжжя – може назбирається хоча б на одне сусі!
Стара Акіра позамітала в комірчині і назбирала жменьку зерен рису – якраз на одне сусі. Приготувала сусі та чай. І поки вони з дідом влаштовували чайну церемонію поклали сусі на татамі. І, оскільки, сусі було всього одне єдине вирішили дати йому ім’я. Назвали його Коробоку-сан. А в цей час зазирнула в їхню хижку богиня сонця Аматерасу яка давала душу кожній істоті, що мала ім’я. І це сусі теж отримало душу. Усвідомивши себе істотою вирішило сусі помандрувати в світ. Покотилось сусі по татамі, а з татамі за хижку, а з хижки по гірській стежі. Котиться, а услід йому летить зозулі крик.
Котиться воно, котиться, а на зустріч йому заєць Юе Ту. Той самий заєць, що живе на місяці і товче в нефритовій ступці зілля. Його ще називають в країні Ніппон Цукі-но Недзумі. Хто скуштує те зілля, той стане безсмертним. Вирішив місячний заєць Юе Ту спуститись на Землю і подивитись чи не подарувати комусь із людей чи інших живих істот свій еліксир безсмертя. Побачив він сусі і сказав:
- Сусі Коробоку-сан! Мій шлях з місяця на Землю був довгий. Мені треба підживити тіло моє, щоб я міг знайти людину гідну мого дару.
- Не їж мене зайчику Юе Ту! Я тобі пісню заспіваю!
- Заспівай!
І сусі Коробоку-сан заспівав:

Нескінченний шлях.
Тільки роси срібний блиск.
Забуте село
Лишив позаду як тінь
Я – мандрівник весни…

Почув цю пісеньку місячний заєць, пережив стан саторі – просвітлення. Зрозумів, що в сусі втілився Великий Учитель Фо. Зрозумів марність своїх зусиль, зрозумів, що життя і смерть це одне і те ж – видозміна Великої Порожнечі. Вирішив він тоді, що нікому не потрібно дарувати еліксир безсмертя – це тільки продовжить страждання і завадить знайти Вічне Звільнення в нірвані. І повернувся заєць Юе Ту назад на місяць. А сусі Коробоку-сан покотився далі.
Котиться він далі по гірській стежі, а назустріч йому самурай вовк Бацу. Побачив він сусі і сказав:
- Сусі Коробоку-сан! Якщо ти самурай – дістань свою катану і хай поєдинок вирішить кому далі йти цією стежиною! А якщо ти селянин, то нагодуй мене!
- Не їж мене, вовче-самураю! Краще я тобі пісню заспіваю!
- Ану заспівай!
І сусі Коробоку-сан заспівав:


Промені сонця
Гріють… І миють дощі!
Квіти зів’ялі
Дарують останню красу.
Туман над горами. Осінь.

Почув це вовк-самурай, кинув свою катану, струсив зі своїх ніг пил суєти та й пішов на гору Коя. Постригся в монахи і став шукати шлях до спасіння. А сусі покотилося далі.
Котиться, котиться, а на зустріч йому ведмідь-тюнагон Тайса-сан. Побачив його ведмідь і каже:
- У цих краях народ вийшов з покори імператору, не платить податків. Чи ти не один із тих розбійників?
- Не їж мене, ведмедю-тюнагоне! Краще я тобі пісеньку заспіваю!
- Заспівай!
І сусі Коробоку-сан заспівав:

Над гірським потоком
Гілка схилилась квітуча.
Вітер співає
Пісню тиху як смерть.
Стара сосна. Сутінки.

Почув цю пісню ведмідь-тюнагон, пережив саторі та пішов добровільно у вигнання, забув про столицю. Оселився в гірській глушині і став відлюдником. Став грати на цитрі мелодію «Осінній вітер» та писати хокку. А сусі покотилося далі.
Котиться, котиться, аж тут пройшов легкий дощ, і над стежиною засяяла веселка. А під веселкою як відомо є хатина лисиць. Вийшла з хатини лисиця-перевертень і обернулась на прекрасну дівчину. Побачила вона сусі і каже:
- Десять тисяч років довгої весни тобі, сусі Коробоку-сан! Куди прямуєш?
- Шукаю істину і чисту землю Будди Аміди.
- Сусі Коробоку-сан! Невже ти теж зараз наділений душею у цьому світі занепаду, світі вічного Колеса Сансари?
- Не їж мене лисичко! – сказав сусі Коробоку-сан побачивши, як з-під кімоно стирчить рудий хвіст. – Краще я тобі пісню заспіваю.
- Заспівай!

І сусі Коробоку-сан заспівав:

Місяць над горою.
Вітер холодний мій друг.
Хилиться трава…
Давні камені храму
Мохом поросли. Осінь.

Почула цю пісню лисиця і пережила саторі. Вирішила більше ніколи не морочити людям голову. Повернулась у свою хатку під веселкою і написала на входом: «Тут живе та, що чекає на смерть!» А сусі покотилося далі. І куди воно поділося – ніхто не знає. Може воно розтануло, як тане дим восени над горою Фудзі. А може його і не було? Може це осінній вітер навіяв всім таке марево?
Хай славиться Будда Аміда!
Хай славиться Будда Аміда!
Хай славиться Будда Аміда!

Примітки:
Під час однієї із своїх реінкарнацій я народився в країні Ніппон в селищі Нагато, що біля Оями в рік жовтої миші (1196 році за європейським літочисленням). Цю казку мені розказала бабуся Оно-но Міцума коли я був ще дитиною. Ця казка так запала мені в душу, що я запам’ятав її на все життя і став монахом коли настав мій час…

Світлина з мережі. Автора не пам;ятаю, але йому дуже вдячний.