***

Відкриваєш очі - темно, закриваєш - темрява густішає, липне до очей, наче смола. Шукаєш слово - те саме, єдине, не замацане мільйонами рук, мов потерта монета. Едине слово солодко і полунично розливається по піднебінню. І раптом сходить сонце.
Але воно не гріє.
Вивертаешь кишені - ключі, фантики, трамвайний білет, якому не вистачає однієї цифри, аби стати щасливим. Та єдиного слова немає. Трохи не плачеш, аж поки несподівано знаходиш його у підкладці куртки - провалилося у маленьку дірочку. Десь там загубилося торішнє щастя і дитяча звичка усміхатися незнайомцям.
Світ стає теплим, наче мамині обійми.
Проте в ньому ще ніхто не живе.
І ти йдеш цим світом - безплідним, наче пустеля, відшукуючи єдині слова (хоч би й тисячі їх було, але кожне з них - єдине) - а за спиною вогко і м'яко дихає земля, крізь яку росте трава.
І коли ти до кісток зітреш ноги, коли станешь майже прозорим - стільки серця віддав по крихтам, щоб нагодувати пташок, стільки душі поклав, щоб жило, дихало, раділо все навкруги - то станешь повітрям, що бринить під крилами метелика.
Хтось почує цю пісню - і щось гаряче і болісне розіллється у його душі. Можливо, він більше ніколи не буде ловити метеликів.
Поезія - це коли чуєш, як б'ється сердце всесвіту, як радіє стара гойдалка, коли до неї приходять діти, як гострі листки сплять у люльках бруньок.
Заглядаєш, а там зеленим пагоном спить слово.
Єдине.


грудень 2015