205. Василь Стус. Слава те, Господи, четверть прош

Слава те, Господи, четверть прошла,
Та, что следила за мною, за мною,
Зыркала цевкою, глазом и тьмою
И без надзора к воротам вела.
Вечер урочит, морочит, кружит.
Взвился – и пал, и вогнался в провалы
Памяти и зазвенело над сталью
Тиши. Так, верно, мир тот молчит.
Вот она, легкость, и то забытье,
Что самоказнию сердце чарует.
А Украина далёко – не чует.
Ты же закончилось, хватит, житье.
Дурно и кровь запеклась от огня,
Водит-выводит – из кола до кола
Перенесет. Значит, ты поборола,
Ты одолела, недоля моя!
Темень и белый, как лезо, язык
Пса и плащи, что под месяцем светят.
Цевки, прищурясь, все в тебя метят.
Ты же, скаженный, ужель к ним привык?
Плавно земля поплыла, поплыла,
Небо пустилося вплавь за звездами.
О, распрощаться так рано с годами!
Космос кружится, как птах, не спеша.
Озорь как воронограй. И до зори
Уж не дойти. И рассвет уж не станет
Благовест бить. Что, судьба, ты устала?
Край, до сих пор еще входишь ты в пору?
По праву руку – ночи вертикали.
Горличка горлиц, округлы в печали.
Что же, прощайте! Нам вновь не встречаться.
Всеубывает дорога провала!
Передохните, хароны мои!
Станьте под небом высоким, хароны!
Очи мне застит смерти запона,
Солоны, в горле визжат соловьи.
Перенесите на крыльях меня
Через ограды, заборы и дроты
На Украину! До смертной до дрожи
Вижу – спешат ко мне тополя!
Только – река уплыла световая.
Зори, и думы, и кроны – а видишь?
Образ Любимой иль Ненавиды?
Слава те, Боже, за миг торжества!
Так - из-под снов, из-под зари,
Так – из-под дрота под гром тот скаженный
Распроклятущий свой, благословенный
Край на последнем извозе пойми.
Промельки звезд и шагов, промельк-крик,
Промельки лет, веков провиденье…
Освободите, нет больше терпенья!
Лишь часового размеренный шаг.
За песоголовыми псами – твоя
Арка закаркала – черно-червона:
Ну-ка, ступай до сумного затона.
Здравствуй же, здравствуй же, смерть ты моя!


Дякую, Господи, — чверть перейшла,
що чатувала за мною, за мною,
бликала цівкою, оком, пітьмою,
напризволяще до брами вела.
Вечір урочить і паморочить.
Звівся — і впав, увігнався в провалля
пам’яті. І забриніло над сталлю
тиші. Так, певне, потойбік мовчить.
Ось вона, легкість, і те забуття,
що самостратою серце чарує.
Рідна Вкраїна далеко — не чує.
Ти ж довершилося, годі, життя.
Млість і запечена кров. Печія
водить-виводить — із кола до кола
перенесе. Це ж бо ти поборола,
ти подолала, недоле моя!
Темінь. І білий, мов лезо, язик
пса. І плащі, що під місяцем світять.
Кілька цівок, що примружені мітять
в тебе. Невже, навіжений, вже звик?
Плавно земля попливла, попливла,
небо пустилося вплав за зірками.
О, розпрощатись так рано з роками!
Всесвіт кружляє, мов птах, спроквола.
Обрій — мов гайворон. І до зорі
вже не дійти. Вже передсвіт не стане
благовістити. Скінчився, талане?
Краю, ще й досі стаєш на порі?
Зразу праворуч — нічна вертикаль.
Горличка горлиць, округлі од туги.
О, прощавайте! Не стрітись удруге.
Ти всеспадна вже, дорого проваль!
Перепочиньте, харони мої!
Станьте під небом високим, харони!
Очі притьмарює смертна запона,
в горлі солоні вищать солов’ї.
Перелетіть мене, перелетіть
через дроти, паркани і горожі
на Україну! До смертного дрожу
бачу — тополя до мене спішить.
Але — ріка попливла світова.
Зорі, і думи, і крони — а видиш?
Образ Коханої чи Зненавиди?
Дякую, Боже, за мить торжества!
Так — попід зорі, отак — попід сни,
так — попід дріт, попід грім навіжений
розпроклятущий свій, благословенний
край — на останнім узвозі збагни.
Промельки кроків, волань і зірок,
промельки років, віків провидіння...
О порятуйте, немає терпіння!
Лиш вартового розважений крок.
І за песиголовцями — твоя
арка закаркала — чорно-червона:
нумо, заходь до сумного затона.
Здрастуй же, здрастуй же,
смерте моя!