Последнее слово

Олекса Слисаренко

ПОСЛЕДНЕЕ СЛОВО
авторский перевод с украинского языка



     ...И когда дойдёт очередь до него, он встанет и скажет:
     «Граждане судьи! Если истинно религиозные люди ис-
пытывали облегчение от исповеди, то я должен испытать
облегчение от своего последнего слова, которое здесь я
должен произнести перед пролетарским судом! Я ищу
только морального облегчения, потому что оправдываться
я не хочу и не могу. Ибо я совершил преступление, которое
должен был совершить. Я совершил преступление,
которое заслуживает самой тяжкой квалификации с точки
зрения права, но ни капли раскаяния, ни крупицы жалости
нет во мне. Я знаю, что ждёт меня ваш суровый, но справед-
ливый приговор, но никакого желания оправдываться
не колыхнулось во мне за всё время суда...
     Я не верю в бога и не могу найти морального облегчения
в молитве, у меня нет друзей, которым бы мог поведать
о своих делах, не вызывая подозрения, что я хочу отбелиться
перед ними. И перед вами я не буду оправдываться, потому
что преступление моё таково, что не может ему быть
оправданий. Эти слова мои дают право суду увеличить
наказание, но они же дают мне право надеяться на доверие
к моему последнему слову. А это всё, чего я сейчас прошу...»
     Профессор сделал несколько шагов по скрипучему паркету
своего кабинета и, остановившись в самом тёмном углу,
говорил своё беззвучное слово подсудимого воображаемым
судьям. Он мог бы срисовать сейчас с фотографической
точностью портрет каждого из судей, так выразительно
стояли они воочию перед ним...
     Вон тот, посредине, видимо, не одно страшное преступ-
ление выслушал в суде, и лицо его каменно-сурово, как
гранитная глыба, что вот-вот сорвётся с высоты и сотрёт всё
на своём пути. По одну сторону его — подвижный рабочий,
на лице у которого отражается каждое слово, как в зеркале,
хоть и наследует он манеру поведения у центрального товарища.
А справа пожилая работница, в глазах у которой столько
недоверия, что профессор старается и не смотреть на неё.
Она всё время озабоченно копается в бумагах, но всё только
с той целью, чтобы подчеркнуть своё презрение к подсудимому.
Она хочет показать, что давно уже вынесла ему приговор и ей
нечего больше здесь делать...
     «Я, граждане судьи, заслуживаю на наивысшую меру
наказания, к которой только может приговорить суровая
рука рабочего, суровой, но справедливой. И только желание
облегчить своё моральное состояние и преподнести суду
исчерпывающие данные про преступление вынуждает
меня сейчас говорить в моём последнем слове подсудимого
и, возможно, живого человека подробно всё, не тая ни слова.
Так как суд должен знать всё и главное, что имеет дело
не с сумасшедшим параноиком, как считали мои защитники,
а с вполне нормальным человеком, который не случайно
совершил преступление, а тщательно его обдумал и взвесил
все обстоятельства.
     Ещё одно вынуждает сказать меня всё, а именно:
несмелая надежда, что мой пример станет кому-нибудь
предостережением от тех дорожек, которые привели меня
на эту скамью...
     Но прежде чем начать доклад непосредственных
обстоятельств преступления, я должен сказать несколько
слов из его предыстории, а именно рассказать в общих
чертах свою биографию. Я расскажу только те моменты
из биографии, которые касаются дела.
     Итак, граждане судьи, вы знаете уже из дела, что мне
сорок пять лет, что я имею высшее образование,
специальность моя — профессор-электрик, а происхожде-
нием из ремесленников-слесарей убогого волынского
городка. Из этих коротеньких анкетных данных уже можно
видеть, что, очевидно, какой-то яркой биографии у меня
не было, а биография моя на самом деле такая же, как и у
многих тысяч людей моего положения и возраста. Сначала
беспризорное детство на городских улицах, потом учёба в
двухклассовой школе. Отец ждал меня, как своего помощ-
ника в ремесле, но я проявил хорошие способности и,
окончив школу, начал с помощью учителя готовиться
экстерном в гимназию. Потом технологический институт,
голодные дни, учёба, немного революции, но не больше,
чем требовала мода на неё, наконец, окончание института.
Оставили при кафедре, и дальше пошла научная работа.
Вы знаете, что научная работа была неплохая, и уже скоро
я опубликовал несколько работ, которые привлекли ко мне
внимание зарубежных учёных. Потом изобретение,
сделавшее меня незадолго до войны не только прославлен-
ным учёным, но и богатым человеком...
     Вот кажется и всё, что можно формально из моей биогра-
фии сказать, разве что добавив, что ни в войне, ни в рево-
люции я никакого участия не принимал. Своё богатство
после революции я потерял, но какого-то сожаления о нём,
или раздражения против сил, лишивших меня этого богатства,
у меня не было, наверно, не привык к роскоши и богатству
и не ощутил так болезненно этой утраты, как это ощутили
другие мои знакомые.
     Именно момент богатства и славы, в немалой мере привёл
к тому, что я попал теперь на эту скамью.
     Мне и сейчас кажется, что если бы я был простым работ-
ником науки и жил бы на скромные средства, то ничего
подобного не случилось бы. Вот почему на богатстве и славе
я остановлюсь, чтобы вам, граждане судьи, было понятно
многое из того, что вызвало удивление посетителей этого
судебного процесса
     Именно в то время, когда первая моя работа наделала много
шума в научных кругах всей Европы и материальное моё
состояние с этим улучшилось, приходится знакомство моё с
моей будущей женою. Я знал её ещё со времён студенческих,
вернее видел её несколько раз. Её брат учился вместе со мной
в институте и, как надлежит человеку благородного происхож-
дения, бильярдные и пивные он ставил выше учёбы, а я,
будучи хорошим студентом, готовил ему за деньги отчётные
работы и зарабатывал себе на проживание какую-то мелочовку.
     Семья этого коллеги жила в хорошеньком доме, в верхней
части Харькова, неподалёку от института, и я, сделав
очередную отчётную работу для коллеги, не раз заходил в этот
дом. Там я впервые и увидел хорошенькую панночку, сестру
коллеги, которая от моей потёртой тужурки презрительно
отвернулась, а брат её, получив свою выгоду на этот момент,
даже не считал должным нас познакомить...
     Она была тогда совсем молодой, должно быть, ей было лет
пятнадцать-шестнадцать — не больше.
     Проведывал я своего благородного коллегу ещё несколько
раз, и его сестра неизменно презрительно отворачивалась
от меня.
     Я плохо понимал тогда в светских манерах и предрассудках
и не придавал большого значения такому поведению девочки.
Потом только я понял, что её поведение свидетельствовало
о полном презрении к моей особе.
     Уже на четвёртом курсе я не виделся ни с ней, ни с её братом
и вспомнил про них, только когда прочитал в харьковских газетах
про крупную банковскую аферу, где замешан был их отец. Афера
закончилась банкротством, как я позже узнал, и семья осталась,
как говорится, на бобах.
     Однажды научное общество предложило мне прочитать
популярную публичную лекцию в драматическом театре,
и я согласился. Принарядившись, как и надлежало лектору
в то время, я приехал в театр, и в проходе к директорской
ложе меня окликнул незнакомый панок возгласами такого
дружеского характера, что я удивлённый остолбенел.
Выяснилось, что это мой бывший клиент по отчётным
работам, и он очень был рад, что его друзья делают такие
успехи в науке, а прочитав на афише моё имя, посчитал
необходимым прийти и послушать. Кстати он привёл и свою
сестру, которая просто влюблена в меня ещё с тех времён,
когда я, скромный студент, проведывал их дом...
     Граждане судьи! Вы улыбаетесь, когда видите, как теперь
уже вижу и я, всю лживость этих заверений, но тогда я
принял всё это за чистую монету. Потому что в жизни
небольшого провинциального городка не было ничего
подобного жизни большого шумного города, а этой город-
ской жизни я и не знал, потому что, собственно, за стенами
лаборатории, да за валами научных книжек я той жизни
и не видел. Поэтому обмануть меня при всех моих научных
заслугах, мог простой уличный мальчишка, даже не самый
смышлёный. Я смотрел на мир такими нормативными
глазами, что не представлял себе серьёзных отклонений от
моральных норм и честно верил в псевдонауку мошенника
Ломброзо о том, что преступники рождаются
преступниками...
     Через миг возле меня стояла и сестра моего бывшего
коллеги, и я как умел поздоровался...
     До этого я почти не был знаком с женщинами, а те,
которых я знал, были так не похожи на эту. Скромная, но
элегантная одежда, искренняя непосредственность,
тонкий запах духов и непринуждённое поведение просто
очаровали меня. Я не знаю сколько времени простоял с
ними в проходе, когда организатор лекции подошёл ко
мне и вежливо сказал, что пора уже начинать. Я попросил
прощения и направился в директорскую ложу собраться
с мыслями...
     Лекция моя тогда прошла с грандиозным успехом.
Мои товарищи из института с восторгом говорили, что
это первая моя лекция, которую можно было слушать,
как художественное произведение...
     Не успел я под бурные аплодисменты сойти с кафедры,
как помощник подал мне клочок бумаги. Там было о том,
что «она» с братом будут очень рады, если я соглашусь
поужинать с ними...
     Нечего и говорить, что я согласился, и не прошло и
месяца с того ужина, как Зина стала моей женой...
     Натиск был совершён с такой скоростью и так умело,
что я и не оправился. Но надо сказать, что я был такой
неопытный и робкий человек в житейских делах, что не
выдержал бы и десятой доли тех средств, которые
применила Зина со своим братом, а их осталось только
двое после того, как незадолго до нашего знакомства
умерла их мать, похоронив ещё раньше своего мужа, а
муж её помер, похоронив свою репутацию порядочного
буржуа в бурьяна́х сомнительных спекуляций. Это,
с одной стороны, да мои успехи, с другой, и привели к
тому, что я был женат на Зине. К этой мысли я, конечно,
пришёл позднее, потому что по крайней мере первый год
я всё воспринимал как настоящий подарок богов. Только
со временем до меня дошло, что боги оказались перво-
классными мошенниками и всучили мне глянцевую
подделку...
     Первое, чего я не доглядел и прежде не замечал, а
теперь с помощью своей молодой жены увидел, было то,
что я человек сомнительного происхождения и что
только ошибочно она согласилась стать моей женой.
В моём нормальном мировоззрении это вызвало
глубочайшее изумление. И действительно, я и не думал,
что моё происхождение может вызвать какие-то сомнения,
но со временем был переубеждён, что и родители мои
и родители моих родителей — чёрт-те что...
     Во-вторых, я понял, что я невоспитанный человек и
моей молодой жене просто стыдно перед знакомыми за
мужа. Я действительно осознавал, что я невоспитанный.
Так как, не говоря уже про танцы, которых я не умел,
но хоть убей, я не способен был как следует, по-элегант-
ному поклониться знакомым и просто, как хам, мотал
головой.
     Я послушно исполнял все приказы моей воспитанной
и благородной жены, которая в разговорах со знакомыми
сделала меня круглым сиротой, отец которого, директор
гимназии, давно умер. Я начал, кажется, неплохо кланяться,
как положено вести себя за столом, пристойно одевался
и делал тысячи глупостей, от которых моя жизнь покрыва-
лась чёрным туманом тоски...
     Постепенно мои товарищи по науке перестали ко мне
приходить, а посещали только какие-то панчуки сутенёр-
ского типа, пани и панночки, на лицах которых, кроме
глупости и болезненного высокомерия, ничего не смог бы
прочитать даже самый опытный психолог. Много их было
этих «воспитанных» и «благородных», которые отличались
друг от друга только одеждой и цветом волос. Они
приносили какую-то напряжённую суету в квартиру,
позировали до тошноты друг перед другом, похваляясь
вещами, которые были мне не интересны, как прошлогодний
снег, заводили со мной разговоры на научные темы, от
которых меня тошнило, но в ответ я, под пристальными
взглядами жены моей, был вынужден приветливо улыбаться
и нести какую-то несусветную чушь...
     И, наконец, я не выдержал и позвал жену на откровенный
разговор. Я сказал ей, что уважаю её право выбирать себе
друзей, каких она хочет, но и сам от такого права не отказы-
ваюсь. Я признался, что очень невысокого мнения про
всех этих прилизанных остолопов и что мне гадко с ними
не то что разговаривать, а и находиться в одной комнате.
Что они, наконец, меня нервируют своей тупостью и чван-
ливостью... Одним словом, я честно сказал всё, что думал
про её гостей. Потом я взялся доказывать ей, что она
неплохая жена и могла бы, если бы захотела, мне помогать,
научиться лабораторной работе, и что эта работа дала бы
ей намного больше развлечения и удовольствия, чем её
вот это тупое общество.
     Она ответила мне в повышенном тоне, который скоро
вылился в истерическую бурю. Я узнал из отдельных
воплей, что я, как и надлежит хаму, ставлю свои дурацкие
науки выше изысканного общества, что я способен
превратить её в кухарку или в какую-то там служанку
в лаборатории, что я не умея себя вести в высшем обществе
хочу выгнать её добропорядочных друзей из дома,
тех друзей, которыми должен бы гордиться...
     У меня не было охоты дальше слушать и я попросил её
покинуть мой кабинет. На то она ответила не совсем
благопристойным обещанием разбить мою дурацкую
машину мне об голову...
     Одним словом, мой разговор кончился отвратительной
сценой...
     И от этого общества, которое и дальше наполняло мою
квартиру, и от командования жены я буквально сбежал в
свой институтский кабинет и приходил домой только тогда,
когда был уверен, что «высшего» общества в квартире нет...
     Наконец Зина родила дочку. Я был рад ребёнку. У меня
проснулись отцовские чувства, которые незамедлительно
оплевала моя жена. Выяснилось, что держать своего
ребёнка в присутствии благородных гостей не годится...
И вот тут я впервые за два года своей семейной жизни
восстал и наломал дров. Во-первых, я сказал, что мне
плевать с высокой колокольни на всех этих лакированных
дураков, которые досаждают мне своими посещениями.
Во вторых я попросил свою благородную жену не мешать
мне распоряжаться своей персоной так, как я захочу...
     Что было после тех моих заявлений, невозможно
описать! Я в панике бежал в свой кабинет и два дня не
приходил домой. А когда пришёл на третий день, то
встретил вместо жены арктический лёд — таким холодом
она меня обдала.
     Я человек не лишённый от природы чувства юмора,
и мне показалось смешным, что жена на мои справедливые
замечания вытворила ту вульгарную сцену, да ещё и теперь
изображает неимоверную обиду. Я подошёл к Зине и сказал
ей бросить эти глупости. В ответ она молча отвернулась
и потом ещё два дня ни слова мне не сказала. Тогда я заявил
ей, что если она считает такие отношения нормальными,
то пусть живёт со своими представлениями, а я найду себе
другой приют.
     Такая моя декларация, видимо, задела её самое больное
место. Она залилась слезами, а я стоял, как дурак, проклиная
тот час, когда вздумал пойти против неё.
     К слову, мои взгляды на жизнь и на семью сложились
и окрепли в окружении студенческой молодёжи, которая
после революции 1905 года ещё не растеряла передовых
идей времён «генеральной репетиции». Поэтому жена для
меня была прежде всего товарищ и союзник в жизни и в
труде. На деле же у меня не было ни товарища, ни союзника.
Моя жена была самой обыкновенной мещанкой из велико-
панского круга, для которой передовые идеи перекрывала
мода её новых нарядов, а образованность — умение вести
себя на балу. Таким образом я не стал для неё ни передовым
человеком, ни образованным, потому что в модах я
разбирался плохо, а на балах себя вёл неприглядно. Жена
моя считала своим долгом упрекать меня за это и для меня
институтский кабинет стал крепостью, когда я был вынужден
терпеть её упрёки. Я только несколько раз делал попытки
доказать ей, что одежда и хорошие манеры — вещи дешёвые
и не ими должен гордиться культурный человек. Но только
разговоры эти неизменно кончались дикими сценами,
причины которых я никак не мог понять. Меня обзывали
и хамом, и бездарем, и хвастуном... Мне каждый раз
в качестве примера приводился какой-нибудь дурак, с хорошо
сделанным пробором и в модном костюме. Я был одет
в костюмы, шитые по заказу моей жены. Мне навязывали
модные галстуки, за которые мне было стыдно. За попытки
доказать, что для моей лабораторной работы не нужны
ни модный галстук, ни костюм, Зина терроризировала меня
своими сценами, и я, как дурак, шёл в модном галстуке
в лабораторию...
     И всё таки пока я отсиживался в институтском кабинете,
жизнь моя была ещё ничего. Но однажды, это уже во время
империалистической войны, в институте забрали часть
помещений под госпиталь и профессоров лишили отдельных
кабинетов. Я был вынужден устраивать свой научный кабинет
дома. Вот тогда и начались настоящие трагедии...
     Стоило мне только приступить к работе, как горничная
входила с моим сюртуком и прочими вещами туалета и
предлагала одеться и выйти встретить гостей. Я несколько
раз подчинился, а потом выгнал горничную из кабинета
и закрыл двери на замок. С этого и началось...
     Не буду вдаваться в подробности всего позора, которого
натерпелся я от своей жены. Она, выпроводив гостей,
вломилась в мой кабинет и влепила мне пощёчину. До такого
ещё не доходило. Я оторопел, но сдержался. И только тогда,
когда она протянула руку, чтобы схватить недавно сконструи-
рованный прибор, который стоял на моём столе, с намерением
бросить его в меня, я не выдержал. Одним махом руки я
выкинул её из кабинета и закрыл двери.
     Вот тогда я испытал настоящее унижение. Я сел как
чумной в своё рабочее кресло, и вся кровь хлынула мне в
лицо. Я испытал стыд, какого ни до, ни после не знал.
В убогой наготе предстала пред мои очи моя жизнь и я
увидел там, в той жизни, свой позор...
     Как могло статься, что меня так оскорбляет тупая мещанка?
Как же это я, учёный и порядочный человек, мог докатиться
до такого позорного положения?
     Я начал перебирать всю свою жизнь по ниточке, но
объяснений не нашёл... И только со временем, успокоившись,
я, кажется, разгадал причину причин. У моей жены есть все
признаки моральной дегенерации, присущей вырожденческой
дворянской касте. Эту деградацию углубили и зафиксировали
воспитатели, образ жизни паразитарной семьи и социальное
окружение. Презрение к труду и к тем, кто работает,
подобострастие перед всеми внешними признаками
превосходства и благородности. Истерия завершила всё.
Моя жена преувеличивала всё, как и подобает настоящей
истеричке. Свою убогую, гимназическую грамотность она
сводила к масштабам наивысшей учёности, своё умение
калякать по-французски и носить модные платья — она
считала настоящей культурностью. Дегенеративных
дворянских остолопов она считала истинной аристократией.
И наоборот всё, что касалось меня, преувеличивалось
с негативными показателями...
     Эти мысли меня немного утешили, как утешают учёного
удачно придуманные гипотезы, которые дают возможность
систематизировать материи и явления. Но хотя я и успокоился,
но в поведении моей жены было что-то ещё, какая-то
маленькая чёрточка, которую я не мог понять, и понял только
со временем, к сожалению, слишком поздно.
     Каждый настоящий профессионал — личность героическая,
потому что ставит свой труд выше личных интересов и выше
интересов своей семьи. Я был профессионалом и, глядя на то,
как моя работа в таких обстоятельствах ставилась под угрозу,
решил порвать с моей женой раз и навсегда. Я не хотел упасть
с вершины, на которую вознесла меня моя наука.
     Имея жену, я не имел друга и товарища. Я не имел женщины,
которая дала бы мне нормальный отдых, вдохновила бы
бодрость и уверенность мне, истощённому от тяжёлой и
напряжённой работы в недрах лабораторий. У меня не было
этой тёплой женской ласки, которую ищет каждый мужчина
в женщине. Я не встречал приветливой улыбки, возвращаясь
домой после работы и дружеского слова понимания и
поддержки. Я, имея ребёнка, не мог проявить свои отцовские
чувства к нему, чтобы не нарушить правила хорошего тона,
установленные от остолопов с английскими проборами.
Я, имея свой угол, не имел покоя и отдыха в нём.
     Я убедился, что меня не уважают ни как мужа, ни как отца,
ни как учёного, который кое-чего уже сделал заметного.
Я убедился, что к моей работе относятся так, словно это
всего лишь средство добывания денег — не больше, да ещё,
может быть, способ отвоевать положение в обществе...
     Была ночь, и я долго ещё слышал всхлипывания моей жены
в другой половине квартиры. Видимо, хорошо ощутимой
оказалась моя мужицкая плюха. Я позвал горничную и велел
собрать мои дорожные вещи. Через полчаса я спешил
на вокзал с намерением переждать какое-то время на море,
чтобы отдохнуть и подумать основательно о своей жизни.
Надо было распутать клубок, намотанный за восемь лет
совместной жизни с женой.
     Я не зашёл даже, чтобы поцеловать свою дочь, потому
что боялся, что меня не пустят к ней. Я направился к
выходу и тогда мой путь преградила жена. Она упала на пол,
обняла мои ноги и целовала ботинки. Отвратительнее сцены
я не видел в жизни. Мне стало не по себе, и чувство
незнакомой вины переполнило меня. Ведь если человек так
унижается передо мною, то я, наверно, в чём-то виноват.
Кажется, такая мысль не давала мне покоя тогда.
     Я поднял свою жену и отнёс её в комнату. Я, кажется,
сказал, чтобы она не беспокоилась, и велел горничной
отпустить извозчика...
     Засиделся тогда я у Зины, рассказывая про свои надежды.
Мне просто нужен был друг, искренний и верный, а не
манерная госпожа, я же просто хотел тепла и ласки...
    Я не знаю, поняла ли меня жена, или нет. Кажется, что ни
словечка до неё не дошло. Я вышел от неё исполненный
наилучших надежд. Мне, наивному человеку, и в голову не
пришло, что эта сцена с поцелуями ног была лишь только
заранее продуманной комедией...
     Но вот наступила революция. Прилизанные гости из
моей гостиной исчезли. Деньги мои пропали вместе со
старыми банками, но чудо: жизнь моя была полна
наилучших надежд.
     Я, до революции зажатый в угол своим окружением,
сразу ощутил себя освобождённым Прометеем. Какие
прекрасные часы работы были у меня в те времена!
Я, как и каждый интеллигент моего положения, ничего
не понимал в политике, отдав каждую минуту своей жизни
научной работе. Я выходил на прогулку, чтобы подышать
воздухом и послушать ораторов на многочисленных
митингах, но из этих речей, я мало постигал содержания.
Меня просто бодрило всеобщее ликование и подъём,
и я, вернувшись к работе, ощущал прилив новых сил.
Нечего и говорить, что я не принимал участия в борьбе
партий, и власти, которые менялись со временем, проходили
мимо моего внимания, не оставляя заметного следа.
Потому что ни одна власть не интересовалась моей наукой,
а потому и я не интересовался этой властью. Только
когда наконец к власти пришли большевики, моей персоной
заинтересовались.
     Новая власть выставила мою работу так, как она никогда
не была представлена. На повестке дня стояла электрификация
страны, и чего уж тут говорить, что мне была поручена работа
таких масштабов, про которые я и мечтать не мог. У меня была
колоссальная организаторская работа, которая охватывала
великую страну, раскрепощённую от капитала.
     Жена моя притихла и молчала. Она ещё не оправилась
в новых обстоятельствах, и только во времена нэпа она
заговорила. Заговорила, к сожалению, на старом языке.
     Вы, граждане судьи, знаете, как много стоит внутреннее
моральное равновесие в напряжённой интеллектуальной работе.
Достаточно нарушить это равновесие, и вся работа пойдёт
наперекосяк. Так случилось и со мною. Первый упрёк после
долгого перерыва был в том, что я плохо справляюсь
с обязанностями мужа... Она заподозрила меня в измене...
Она даже назвала имя женщины, с которой я как будто ей
изменяю...
     Как это бывает со мной в таких случаях, я оторопел и
не знал, что сказать. Моё замешательство было истолковано
так, как будто меня поймали на горячем. Когда же я пришёл
в себя и стал доказывать бессмысленность обвинения,
Зина запальчиво набросилась на меня, злобно угрожая
причинить много вреда и мне и моей «любовнице».
     Я ужаснулся от мысли, что может пострадать ни в чём не
повинный человек. Ведь эта «любовница» была моей
аспиранткой, которая, несмотря на свой юный возраст,
показала себя одарённой работницей науки. Я доверял ей
ответственную часть своей работы, главную обработку
деталей, и она прекрасно справлялась с заданием. Что я мог
иметь к ней, кроме уважения к старательной сотруднице?
И чего это пришло в голову моей жене ревновать меня
к этой девчонке, которая перешла ли двадцатилетний возраст?
     Я не находил ответов на эти жгучие вопросы, и на другой
день после разговора с женой на эту тему, снова подошёл
к ней. Я требовал конкретного обвинения. Я требовал
источников, откуда такие сведения она могла получить, но
кроме голословного убеждения в моей измене, да ещё ей,
мол, «всё известно», я не мог ничего добиться. А в конце
разговора она снова повторила угрозу использовать
серную кислоту против моей аспирантки и я ошарашенный
вышел вон от своей жены.
     Что я должен был делать? Представляете ли вы скандал,
который вышел бы, если бы моя жена и правда решилась
к такому способу поквитаться с «соперницей»? Я решил
поговорить с аспиранткой, как бы неловко это ни было с
моей стороны затевать такой разговор. Я же считал своим
долгом предупредить её об опасности...
     А впрочем, по дороге в лабораторию я думал уже, что я и
правда плохой муж. Да и где мне быть хорошим мужем, когда
столько работы вокруг и работа такая напряжённая!
     Характер разговора с аспиранткой оказался для меня
полностью неожиданным. Выяснилось, что у этой девчонки
гораздо больше здравого смысла в голове, чем у меня.
Когда во время отдыха я предложил ей поговорить с глазу-на-
глаз, она удивлённо на меня посмотрела, и пошла в отдельную
комнату, где нас никто не мог побеспокоить. Сначала я не знал
с чего начать, но она сама мне помогла.
     — Не про серную ли кислоту вы хотите мне сказать? —
с усмешкой спросила она, и я согласился, что именно про это
я и хотел поговорить.
     Тогда эта девчонка, которая годилась мне в дочки, снисходи-
тельным тоном сказала, так словно я не был её профессором
и руководителем, а мальчиком:
     — Вы, Пётр Матвеевич, взрослый человек, но жизненного
опыта у вас не больше, чем у десятилетнего мальчика. Вы всю
энергию направили в науку и не знаете жизни. Мы, молодое
поколение, те что выросли в революцию, знаем жизнь намного
лучше, чем вы, и я вас уверяю, что никакой серной кислоты
ваша жена никогда не использует, что её анонимное письмо ко
мне — жалкая попытка запугать меня и оскандалить вас,
чтобы таким образом прикрыть кое-какие свои провинности...
     По словам моей аспирантки, которая, кстати, не боялась
говорить правду в глаза, моя жена хочет создать вокруг меня
и её атмосферу адюльтерного скандала, чтобы заретушировать
свои грешки...
     Я люблю откровенность, но намёки на мою жену меня
оскорбили. Я сказал своей сотруднице, что не потерплю
грязных намёков на членов моей семьи и если она такой
намёк сделала, то пусть побеспокоится пояснить, из каких
источников и какие именно сведения у неё есть.
     Эта девушка умела говорить правду в глаза, и она
сказала мне всё. Я понял, что моя сотрудница была права,
когда говорила про мою жизненную неопытность.
     — Не забудьте, Пётр Матвеевич, что ваша уважаемая жена
никогда не предпримет преступных действий против меня,
потому что хорошо знает, что за это её посадят в тюрьму,
а она та ещё шкура... Простите, что говорю откровенно...
     Я после этого разговора несколько дней ходил в
подавленном состоянии. Разве ж я мог допустить, что моя
жена просто ведёт свою политику, а я всего лишь дойная
корова, которую надо держать при дворе, потому что она
даёт молоко?
     И на самом деле, что из себя представляла моя жена?
Никчемную, некультурную мещанку, которая всю жизнь
паразитировала на моей работе, на моём имени. Она добыла
уважение в обществе как жена выдающегося учёного, у неё
были деньги, которых ни у кого из её знакомых не было,
потому что платили мне более, чем хорошо. Такую коровку
надо было терроризировать по части «женского вопроса»,
чтобы у неё даже мысли не появилось о ком-то ещё, потому
что по советским законам, это могло привести и к разводу
и к потере средств. Так объяснила мне поведение моей
жены аспирантка. Я решил проверить всё это, чтобы сделать
окончательные выводы.
     Вы, граждане судьи, не представляете себе, с каким
отвращением я занялся шпионажем! Я, учёный человек,
который в семейной жизни требовал так немного, должен
тратить драгоценное время на чёрт знает что. Я запустил
свою работу, и мне до боли стыдно было говорить, что я
опоздал и не сделал своевременно то, что должен был сделать...
     Выяснилось, что все слова моей сотрудницы были чистей-
шей правдой: она не выдумала ни капли, а более того, много
чего не знала или не сказала...
     Но не думайте, граждане судьи, что я был возмущён
изменой моей жены или воспылал от ревности. Ни ревности,
ни чего-то подобного, кроме возмущения против бессовест-
ной лжи, во мне не было. Я сказал себе, что если я действи-
тельно плохой муж, то почему жена моя не может искать себе
другого и ответил на это положительно. Я даже одобрил это,
потому что развод мог бы плохо повлиять на нашу дочку,
которая славно выросла и училась хорошо в школе.
Ей нужен мужчина — пусть он у неё будет. Я даже не видел
вины в том, что она мне об этом не говорила. Зачем действи-
тельно говорить? Но зачем подстраивать интриги? Зачем эти
ревности, у которых нет никаких оснований? Других объясне-
ний чем те, которые дала моя молодая сотрудница, я не нашёл...
     Но, может, моя жена не знает моих взглядов на отношения
мужчины и женщины, и она побаивается меня?
     Тогда я принял решение поговорить откровенно с Зиной.
Я старательно собрал все материалы по этому делу, сгруппи-
ровал их так, как группирую научные исследования, и,
подобрав удобный час, начал разговор.
     Наперёд я уже предвидел, что всё закончится как следует.
Жена поймёт, что я смотрю на всё здоровыми глазами и до
неё дойдёт, что её попытки кого-то оскандалить ни к чему...
     Я заберу крупицу вашего внимания, восстановив по
памяти наш знаменательный разговор, который я запомнил
до мелочей детально.
     Я подошёл к ней в её комнате и сказал:
     — Зачем ты писала письмо аспирантке, зная, что всё это
ничем не обосновано?
     О  н  а.   Так она уже успела тебе пожаловаться?
     Я.   Нет, она не жаловалась, а я предупредил, что она может
попасть в неловкое положение...
     О  н  а.   Так ты испугался за свою задрыпанную красотку?
     Я.   Ты выслушай меня... Я не испугался, потому что
бояться было нечего, но, как порядочный человек, я не мог
не предупредить девушку, ни в чём не виноватую, про непри-
ятности, которые у неё могут быть, а она сказала про письмо...
     О  н  а.   Я ей никаких писем не писала. Это, наверно,
кто-то другой написал...
     Я.   Но вот же это письмо у меня, и оно не вызывает
никаких сомнений, что написала его ты.
     О  н  а.   Я же говорю тебе, что никаких писем я не писала,
это всё ложь, подделка...
     Я.   Допустим, что ты и правда не писала, но подобную
вещь ты мне говорила... Ты же не будешь этого отрицать?
Да и дело, в конце концов, не в этом, а в том, что...
     Дальше я выложил уже известные вам взгляды на наши
отношения, и сказал, что меня, собственно, оскорбляет вся
эта небылица, а ни в коем случае не её измены, что я хотел бы,
не разрушая семьи, жить и дальше так, как мы живём, что
я не принуждаю её быть мне верной, но это надо делать тише,
без скандала.
     Когда я закончил, она ответила, со злою усмешкой:
     — Я вижу, ты рад был обвинить меня в измене, но всё это
враки задрыпанки! Ты хочешь толкнуть меня на путь
разврата, чтобы освободились руки, тебя, как мальчишку,
обкрутили и орудуют тобою!..
     Я долго выслушивал истеричные вопли моей жены и,
когда она физически устала, я вытащил из кармана два
письма, которые попали мне не совсем чистым способом,
и показал их жене. В них она писала своему любовнику,
что согласна была бы бросить меня, но её пугает маленькая
зарплата любовника, что на неё им трудно будет жить...
Я вслух прочитал это письмо и спросил её, что это значит?
     Вы думаете, товарищи судьи, что моя жена упала и в слезах
признала свою вину? А ничего подобного. Она встала и заявила,
что всё это хитрые фальшивки, чтобы скомпроментировать её,
и что она подаст в суд, чтобы доказать свою невиновность.
     Я едва выволок ноги из её комнаты. Голова моя потяжелела,
словно налилась оловом, сердце то замирало, то бешено
колотилось в груди. Я почувствовал себя облитым в публичном
месте помоями.
     В комнате своей я не выдержал и в отчаянии разрыдался...
Я не ожидал такой исключительной наглости, тем более
непонятной, что она не была обоснована никакими реальными
обстоятельствами... Только немного успокоившись, я смекнул,
что моя жена просто считает, что я такой же лицемер, как и она,
и не доверяет мне. Но ведь доказательства были у меня в руках,
и, казалось, отпираться просто дико.
     Мне и сейчас это как-то странно, что я так много времени
потратил на ненужные разговоры и споры. И не меньше меня
поражает тот неимоверный запас наглости, который проявила
моя жена. Я стоял перед стеной, об которую можно было
размозжить голову, не повредив камня. Я был в отчаянии.
     Забрав нужные бумаги, я пошёл на свою работу. Там никого
не было и я с облегчением вздохнул. Чтобы успокоиться,
я развернул недавно законченные планы большой электро-
станции и углубился в чтение. Перед глазами проходили
знакомые числа и хорошо проработанные схемы. Я не заметил,
как моя аспирантка вошла в лабораторию. Только когда она
склонилась к столу, я поднял голову. У меня, видимо, был
потрёпанный вид, потому что она спросила: «Что с вами?
У вас такой растерянный вид. Вам надо отдохнуть, потому
что вечером у вас доклад в Госплане...»
     Да, действительно. Был двенадцатый час, а в семь надо было
выступить с докладом. Но отдыхать надо идти домой, а идти
туда я не хотел.
     «Вы отдохните здесь на скамеечке, я замкну лабораторию
и скажу, что вы работаете и просили не беспокоить... Кстати,
вот мой плащ, возьмите под голову...»
     Она заботливо примостила меня на скамейке, а сама вышла
из комнаты, повернув ключ в дверях. Я лёг и мне стало тепло.
Я заснул крепким сном человека, который долго маялся без сна.
     Проснулся я от шелеста в комнате, а открыв глаза увидел,
что уже горит электрика. Выходит, я спал часов шесть. Моя
аспирантка сидела за столом и заканчивала конспект моего
доклада. Увидев, что я уже не сплю, она показала на столик
в углу и сказала умыться. Там действительно была приготов-
лена вода и свежее полотенце.
     Мне было легко и комфортно от того, что кто-то заботится
обо мне. А когда я закончил деловое заседание в Госплане, мне
не хотелось ехать домой, чтобы спать в своей кровати на пре-
красной постели, а хотелось всю эту ночь проспать на плаще
в своей рабочей комнате. Но это было, к сожалению, невозмож-
но. Пришлось-таки ехать домой.
     Был уже поздний час, когда я, скинув пальто, вошёл в свой
кабинет. Там я увидел свою жену, которая возле высунутого
ящика моего письменного стола что-то делала. Заметив меня
она не успела спрятать фотокарточку, на которой были сотруд-
ники моей лаборатории. Я удивился, почему она заинтересова-
лась так той фотографией, и, подойдя ближе, я увидел, что она
просто выцарапывала глаза моей аспирантке...
     Что это было? Безграничная наглость или кретинизм?
Или и то и другое вместе? Я взял из её рук карточку и,
разорвав, выбросил в корзину.
     «Чтоб я не видела у тебя этой задрыпанки!» — воскликнула
она и подалась вон из комнаты.
     Что мне было делать? Доказывать что-то было безнадёжно.
Бросить всё — жаль было ребёнка, который без меня не мог
прожить и дня. Я тысяу раз спрашивал себя, граждане судьи,
что же мне делать, и не мог найти ответа. И тогда у меня
выросло желание с кем-то поделиться своими страданиями
и попросить совета.
     Закончив работу, на другой день я подошёл к аспирантке
и сказал: «Оксана Петровна, я прошу, я хочу с вами посовето-
ваться...»
     Она ответила согласием, и мы пошли обедать в клубную
столовую. Я начал было ей рассказывать, но она перебила
меня: «Я почти всё знаю». Выяснилось, что она подробно
проинформирована про мой семейный «рай». По крайней
мере в основных чертах. Потому что жила она на квартире
с родственницей моей горничной, студенткой нашего вуза.
     «Чем же я вам посоветую? По-хорошему вам надо
расстаться, но вы говорите, что жаль ребёнка. Я понимаю
ваше положение, но выхода не вижу...»
     Действительно, какой выход мог быть из моего положения?
     А жена становилась с каждым днём всё настырнее.
Я замечал, что в ящиках моего стола всё перерыто; не искала
ли она те письма, которые так её компроментировали?
Каждый раз встречаясь, она бросала мне какое-нибудь
оскорбление, и это дезорганизовывало меня так, что я
потерял возможность работать и стоило мне хоть немного
успокоиться, как новое оскорбление швырялось мне в лицо.
Дошло до того, что, когда я садился побриться, она бросала
мне упрёк, что я готовлюсь на свидание с любовницей; когда
я ходил небритый, меня упрекали, что для своей жены не хочу
и побриться; приходил поздно — был у задрыпанки; приходил
рано — не застал её, и так далее... Одним словом, тысячи
мелких булавок, которые отравляли мою жизнь, не давали мне
работать, терроризировали меня до крайности и не давали
собраться.
     Чем дальше, тем больше ухудшалось моё моральное состо-
яние. Я видел собственными глазами, как строилась страна,
я ощущал всю ответственность мою перед миллионами
трудящихся и... не мог работать... Меня выводила из строя
какая-то тупая недалёкая мещанка, которая решила извести
меня напрочь.
     Я начал потихоньку выпивать. Я приносил бутылки в
кабинет, чтобы ничего не слышать и не видеть...
     Так тянулись месяцы. Однажды, войдя в лабораторию
и поздоровавшись с Оксаной Петровной, я ощутил неимовер-
ный стыд. На мою сотрудницу пахнуло от меня водочным
перегаром и она аж отшатнулась. Совладав с собою она ясно
по-юношески посмотрела в мои замутнённые алкоголем
глаза и сказала: «Как вам не стыдно! Вы — надежда всей
нашей науки — доходите до такого состояния...»
     Она взяла меня под руку и отвела в отдалённую подсобку.
Усадив меня на скамеечку она села напротив и укоризненно
посмотрела на меня. Я увидел, что слёзы наворачиваются ей
на глаза и, припав к её рукам, сам заплакал пьяными слезами...
     — Вы должны переехать на другую квартиру и не возвра-
щаться больше домой. И должны бросить пить. Так не годится.
     Я встал, привёл себя в порядок и, успокоившись, сказал,
что перееду на другую квартиру, если она согласится жить
поблизости. Она согласилась. Мне на самом деле нужен был
посторонний человек, потому что один я бы сошёл с ума...
     Только возвратившись домой, я понял, в какое положение
я попадаю. Жена моя тогда уже точно не оставит меня в покое
и будет упрекать, что я переехал чтобы изменять ей с Оксаной
Петровной...
     И тогда вечером у меня появилась мысль убить свою жену,
потому что другого выхода не было.
     Я пришёл домой поздно и долго сидел в кабинете, не
зажигая света. Потом я зажёг свет  принялся опорожнять
очередную бутылку водки. Потом я достал свою двустволку,
с которой охотился на вальдшнепов и вложил два картечных
патрона. Одного патрона было достаточно, чтобы убить
человека. Я решил, чтобы не было ошибки, выстрелить сразу
из обоих стволов.
     Взяв ружьё под мышку я перешёл в опочивальню моей жены
и, прицелившись в свете электричества, в неё выстрелил...»

     Профессор стал посреди своей комнаты и оглядел вообра-
жаемых судей. Его замутнённые алкоголем глаза ничего не
видели, кроме стола с приборами и больших шкафов с
тяжёлыми томами. Он твёрдо подошёл к столу и налил стакан
водки. Выпил его и взял в руки ружьё. Он не забыл даже
спустить с предохранителя, когда выходил из своей комнаты.
Пройдя коридором, он оказался в опочивальне, где на одной
кровати спала дочь, раскинувшись на подушке, а на другой
спала жена. Он долго всматривался в сонное лицо дочери,
а потом поднялся и пошёл к себе в кабинет.
     Сев на диван, он скинул ботинок с правой ноги и, направив
ружьё себе под подбородок, ногою спустил курок...

















                ОСТАННЄ  СЛОВО

     ...І  коли  дійде  черга  до  нього,  він  устане  й  промовить:
     «Громадяни  судді!  Коли  справді  релігійні  люди  дістава-
ли  полегкість  од  сповіді,  то  я  мушу  дістати  полегкість  од
свого  останнього  слова,  що  його  отут  я  маю  скласти  перед
пролетарським  судом!  Я  шукаю  тільки  моральної  полегкості,
бо  виправдовуватися  я  не  хочу  і  не  можу.  Я-бо  вчинив  зло-
чин,  що  його  мусив  вчинити.  Я  вчинив  злочин,  що  заслуговує
на  найгіршу  кваліфікацію  з  погляду  права,  але  ні  крихти
каяття,  ні  краплі  жалю  немає  в  мене...  Я  знаю,  що  на  мене
чекає  ваш  суворий,  але  правий  присуд,  але  жодного  бажан-
ня  виправдуватися  в  мене  не  ворухнулося  за  ввесь  час
суду...
     Я  не  вірю  в  бога  й  не  можу  шукати  моральної  полег-
кості  в  молитві,  я  не  маю  друзів,  що  їм  би  міг  повідати
про  свої  діла,  не  викликавши  їхньої  підозри,  що  я  хочу  об-
білитися  перед  ними.  І  перед  вами  я  не  буду  виправду-
ватися,  бо  злочин  мій  такий,  що  не  може  бути  виправданий.
Ці  мої  слова  дають  право  судові  збільшити  кару,  але  вони  ж
дають  мені  право  сподіватися  на  довіру  до  мого  останнього
слова.  А  це  все,  чого  я  зараз  прошу...»
     Професор  ступив  кілька  кроків  скрипучими  паркетами
свого  кабінету  і,  ставши  в  найтемніший  куток,  провадив
своє  беззвучне  слово  підсудного  до  уявних  суддів.  Він  міг  би
зараз  змалювати  фотографічний  портрет  кожного  з  суддів,
так  виразно  вони  стояли  йому  увіччю...
     Ось  той  посередині,  видимо,  не  одну  жахливу  справу  про-
слухав  у  суді,  і  обличчя  його  камінно-суворе,  як  гранітова
огрома,  що  от-от  зірветься  з  височини  й  зітре  все  на  своєму
шляху.  З  одного  боку  його  —  рухливий  робітник,  що  на
обличчі  йому  відбивається  кожне  слово,  як  у  дзеркалі,  хоч
і  наслідує  він  маніру  поводитися  у  середнього  товариша.
А  праворуч  літня  робітниця,  що  в  очах  її  стільки  недовіри,
що  професор  намагається  не  дивитися  на  неї.  Вона  ввесь
час  турботливо  шпортається  в  паперах,  але  то  все  для  того
щоб  підкреслити  свою  зневагу  до  підсудного.  Вона  хоче
удати,  що  давно  вже  винесла  йому  присуд  і  їй  немає  чого  далі
робити...
     «Я,  громадяни  судді,  заслуговую  на  найвищу  кару,  яку
тільки  може  присудити  сувора  робітнича  рука,  сувора,  але
справедлива.  І  тільки  бажання  полегшити  свій  моральний
стан  та  подати  судові  вичерпливі  дані  про  злочин  примушує
мене  зараз  говорити  в  своєму  останньому  слові  підсудного  і,
можливо,  живої  людини  докладно  все,  не  затаюючи  ані
слова.  Адже  ж  суд  мусить  знати  все,  а  найголовніше,  що
має  справу  не  з  божевільним  чи  то  параноїком,  як  гадали
мої  оборонці,  а  з  цілком  нормальною  людиною,  що  не  випад-
ково  вчинила  злочин,  а  старанно  його  обміркувавши  і
зваживши  всі  обставини.
     Ще  одне  мене  примушує  сказати  все,  а  саме:  несмілива
надія,  що  мій  приклад  когось  застереже  від  стежок,  що  ними
я  дійшов  до  цієї  лави...
     Та,  перше  ніж  починати  виклад  безпосередніх  обставин
злочину,  я  мушу  сказати  кілька  слів  з  передісторії  його,
а  саме  розповісти  загальними  рисами  свою  біографію.  Я
розповім  тільки  про  ті  моменти  з  біографії,  які  стосуються
до  діла.
     Отож,  громадяни  судді,  ви  знаєте  вже  з  справи,  що  ме-
ні  сорок  п’ятий  рік,  що  я  маю  вищу  освіту,  спеціальність
моя  —  професор-електрик,  а  походженням  з  ремісників-
слюсарів  убогого  волинського  містечка.  З  цих  коротеньких
анкетних  даних  можна  вже  бачити,  що,  очевидно,  якоїсь
помітної  біографії  я  не  мав,  а  біографія  моя  справді  така,
як  і  в  тисяч  людей  мого  стану  і  віку.  Спочатку  бездогляд-
не  дитинство  на  містечкових  вулицях,  потім  навчання  в
двокласовій  школі.  Батько  чекав  на  мене,  як  на  свого  по-
мічника  в  реместві,  та  я  виявив  добрі  здатності  і,  скінчив-
ши  школу,  почав  за  допомогою  вчителя  готуватися  екстер-
ном  за  гімназію.  Потім  технологічний  інститут,  голодуван-
ня,  вчення,  трохи  революції,  але  не  більше  ніж  вимагала
мода  на  неї,  нарешті,  закінчення  інституту.  Залишили  при
кафедрі,  і  далі  пішла  наукова  робота.  Ви  знаєте,  що  нау-
кова  моя  робота  була  непогана  і  вже  незабаром  я  опублі-
кував  кілька  праць,  що  привернули  до  мене  увагу  закор-
донних  учених.  Потім  винахід,  що  незадовго  перед  війною
зробив  мене  не  тільки  уславленим  ученим,  а  й  багатою
людиною...
     Здається,  і  все,  що  можна  формального  з  моєї  біографії
сказати,  додавши  хіба,  що  ні  у  війні,  ні  в  революції  я  жод-
ної  участі  не  брав.  Своє  багатство  я  з  революцією  втратив,
але  якогось  жалю  за  ним  чи  роздратовання  проти  сил,  що
позбавили  мене  цього  багатства,  у  мене  не  було,  певне,  не
звик  до  розкошів  та  до  багатства  і  не  відчув  так  болісно
втрати  їх,  як  то  відчували  інші  мої  знайомі.
     Саме  момент  слави  й  багатства  чималою  мірою  спричи-
нився  до  того,  що  я  потрапив  тепер  на  цю  лаву.
     Мені  й  зараз  здається,  що  коли  б  я  був  рядовим  робіт-
ником  науки  і  жив  би  на  скромні  засоби,  то  нічого  б  по-
дібного  не  трапилося.  От  чому  на  багатстві  й  славі  я  зу-
пинюсь,  щоб  вам,  громадяни  судді,  було  зрозуміло  багато
з  того,  що  викликало  подив  одвідувачів  цього  судового
процесу.
     Саме  в  той  час,  як  перша  моя  робота  наробила  шуму  в
наукових  колах  цілої  Європи  й  матеріальний  мій  стан  у
зв’язку  з  цим  покращав,  припадає  знайомство  моє  з  моєю
майбутньою  жінкою.  Я  знав  її  за  часів  студентських,  вір-
ніше,  бачив  її  кілька  разів.  Її-бо,  брат  учився  разом  зо
мною  в  інституті  і,  як  належить  людині  шляхетного  похо-
дження,  більярдні  та  пивниці  покладав  він  над  учен-
ням,  а  я,  бувши  добрим  студентом,  готував  йому  за  гроші
звітні  роботи  і  заробляв  собі  на  прожиття  деякий  дріб’-
язок.
     Сім’я  цього  колеги  жила  в  гарненькім  будинку  в  го-
рішній  частині  Харкова,  недалечко  од  інституту,  і  я,  зро-
бивши  чергову  звітну  роботу  для  колеги,  не  раз  заходив
до  того  будинку.  Там  я  вперше  і  побачив  гарненьку  пан-
ночку,  сестру  колеги,  яка  од  моєї  потертої  тужурки  пре-
зирливо  одвернулась,  а  брат  її,  що  нагодився  на  цю  хвилю,
навіть  не  вважав  за  потрібне  мене  познайомити...
     Вона  була  тоді  зовсім  молода,  мабуть,  мала  не  більше  як
п’ятнадцять  чи  шістнадцять  років.
     Одвідував  я  свого  шляхетного  колегу  ще  кілька  разів,
і  його  сестра  незмінно  презирливо  одверталася  від  мене.
     Я  зле  розумівся  тоді  на  світських  звичаях  та  забобонах
і  не  надавав  великого  значення  такій  поведінці  дівчинки.
Тільки  згодом  я  зрозумів,  що  її  поведінка  свідчила  за  ціл-
ковите  презирство  до  моєї  особи.
     Вже  на  четвертому  курсі  я  не  бачився  ні  з  нею,  ні  з  її
братом  і  згадав  про  них,  тільки  прочитавши  в  харків-
ських  газетах  про  велику  банківську  панаму,  де  заміша-
ний  був  їхній  батько.  Панама  кінчилася  банкротством,  як
я  згодом  довідався,  і  сім’я  лишилася,  як  то  кажуть,  на
черствому  хлібі.
 Одного  разу  Наукове  товариство  запропонувало  мені
прочитати  популярну  публічну  лекцію  в  драматичному  те-
атрі,  і  я  згодився.  Причепурившись,  як  і  належало  тоді
лекторові,  я  приїхав  до  театру,  і  в  проході  до  директорської
ложі  мене  перепинив  незнайомий  панок  вигуками  такого
товариського  характеру,  що  я  здивований  остовпів.  Вияви-
лося,  що  це  мій  колишній  клієнт  по  звітних  роботах,  і  він
дуже  зрадів,  що  його  товариші  роблять  такі  успіхи  в  нау-
ці,  а  прочитавши  в  афіші  моє  ім’я,  вважав  за  потрібне
прийти  і  послухати.  До  речі,  він  привів  і  свою  сестру,  що
просто  закохана  в  мене  ще  з  тих  часів,  як  я,  скромний  сту-
дент,  одвідував  їхній  будиночок...
     Громадяни  судді!  Ви  посміхаєтесь,  бачачи,  як  і  я  тепер
бачу,  облудливість  цих  запевнень,  але  я  тоді  прийняв  усе
те  за  чисту  монету.  Містечкове  життя  не  було-бо  подібне
до  життя  шумного  міста,  а  цього  міського  життя  я  й  не
знав,  бо,  власне,  за  стінами  лабораторії  та  за  мурами  нау-
кових  книжок  я  того  життя  й  не  бачив.  Отож  ошукати
мене  при  всіх  моїх  наукових  заслугах  міг  звичайний  собі
вуличний  хлоп’як,  і  то  не  дуже  мудрий.  Я  дивився  на  світ
такими  нормативними  очима,  що  не  уявляв  собі  серйозних
відхилень  од  моральних  норм  і  щиро  вірив  у  шахрайську
науку  Ломброзо,  що  злочинці  родяться  злочинцями...
     За  мить  коло  мене  стояла  і  сестра  мого  колишнього  ко-
леги,  і  я  як  умів  привітався...
     До  того  я  майже  не  був  знайомий  з  жінками,  а  ті,  що
я  їх  знав,  були  такі  не  подібні  до  цієї.  Скромний,  але  еле-
гантський  одяг,  щира  безпосередність,  тонкий  запах  пар-
фумів  і  непримушена  поведінка  просто  зачарували  мене.  Я
не  знаю,  скільки  часу  простояв  з  ними  у  проході,  тільки  роз-
порядник  лекції,  наблизившись  до  мене,  увічливо  доповів,
що  час  уже  починати.  Я  попросив  вибачення  і  попростував
до  директорського  кабінету,  щоб  зібратися  з  думками...
     Лекція  моя  тоді  пройшла  з  надзвичайним  успіхом.  Мої
товариші  з  інституту  з  подивом  говорили,  що  це  перша  моя
лекція,  яку  можна  було  слухати,  як  художній  твір...
     Не  встиг  я  під  бурхливі  оплески  зійти  з  кафедри,  як
служник  передав  мені  клаптик  паперу.  Там  стояло,  що
«вона»  з  братом  будуть  дуже  раді,  коли  я  згоджуся  пове-
черяти  з  ними...
     Нема  чого  говорити,  що  я  згодився,  і  не  минуло  й  міся-
ця  по  тій  вечері,  як  Зіна  стала  моєю  дружиною...
     Натиска  було  зроблено  з  такою  швидкістю  й  так  уміло,
що  я  й  не  отямився.  Щоправда,  я  був  такий  недосвідчений
і  плохута  в  життьових  справах,  що  не  витримав  би  й  де-
сятої  частини  тих  засобів,  яких  вжила  Зіна  з  своїм  бра-
том,  а  їх  лишилося  тільки  двійко,  бо  незадовго  до  нашого
знайомства  померла  мати,  поховавши  раніше  свого  чоло-
віка,  а  чоловік  її  помер,  поховавши  свою  репутацію  по-
рядного  буржуа  в  бур’янах  сумнівних  спекуляцій.  Це,  з
одного  боку,  та  мої  успіхи,  з  другого,  і  спричинилися  до  то-
го,  що  я  був  одружений  з  Зіною.  До  цієї  думки  я,  звичай-
но,  прийшов  пізніше,  бо  перший  принаймні  рік  я  все  при-
ймав  як  найщиріший  дарунок  богів.  Тільки  згодом  я
второпав,  що  боги  ті  були  неабиякі  шахраї  і  втиснули  мені
личкований  крам...
     Перше,  чого  я  не  добачив  і  не  помічав  до  того,  а  тепер
за  допомогою  своєї  молодої  дружини  побачив,  так  це  те,
що  я  людина  сумнівного  походження  і  що  тільки  помил-
ково  вона  згодилася  бути  моєї  дружиною.  В  моєму  норма-
тивному  уявленні  це  викликало  неабиякий  подив.  Справді,
я  не  гадав,  що  моє  походження  може  викликати  будь-які
сумніви,  та  згодом  був  переконаний,  що  й  батьки  мої,  і  бать-
ки  моїх  батьків  —  то  казна-що...
     По-друге,  я  довідався,  що  я  невихована  людина  і  моїй
молодій  дружині  просто  сором  перед  знайомими  за  чоло-
віка.  Я  справді  пересвідчувався,  що  я  невихований.  Адже  ж,
не  кажучи  вже  про  танки,  яких  я  не  вмів,  хоч  убий,
я  не  ладен  був  як  слід,  по-елегантськи  уклонитись  знайо-
мим  і  просто,  як  хам,  махав  головою...
     Я  слухняно  виконував  усі  накази  моєї  вихованої  та
шляхетної дружини,  що  в  розмовах  із  знайомими  зробила
мене  круглим  сиротою,  батько  якого,  директор  гімназії,
давно  помер.  Я  почав,  здається,  непогано  уклонятися,  як
годиться  поводився  за  столом,  пристойно  одягався  і  робив
тисячі  дурниць,  від  яких  моє  життя  вкривалося  чорними
хмарами  нудьги...
 Потроху  мої  наукові  товариші  перестали  до  мене  хо-
дити,  а  одвідували  тільки  якісь  панки  сутенерського  типу,
пані  й  панночки,  на  обличчях  яких,  крім  глупоти  й  хороб-
ливої  зарозумілості,  нічого  не  зміг  би  прочитати  найдосвід-
ченіщий  психолог.  Багато  їх  було,  тих  «вихованих»  і  «шля-
хетних»,  що  різнилися  одне  од  одного  тільки  одежею  та
кольором  волосся.  Вони  приносили  якусь  напружену  ме-
тушню  в  квартиру,  позували  до  гидоти  одне  перед  одним,
вихвалялися  речами,  що  були  мені  не  цікаві,  як  торішній
сніг,  заводили  зо  мною  балачки  на  наукові  теми,  од  яких
мене  нудило,  але  у  відповідь  я,  під  пильними  поглядами
дружини  своєї,  мусив  привітно  усміхатися  і  плести  якусь
несусвітну  кашу...
     Нарешті  я  не  витерпів  і  покликав  дружину  на  розмо-
ву.  Я  сказав  їй,  що  вважаю  за  нею  право  вибирати  собі  дру-
зів,  яких  вона  хоче,  але  й  сам  від  такого  права  не  одмовля-
юся.  Я  признався,  що  дуже  невисокої  думки  про  всіх  отих
прилизаних  йолопів  і  що  мені  гидко  з  ними  не  те  що  розмов-
ляти,  а  й  бути  в  одній  кімнаті.  Що  вони,  нарешті,  мене
нервують  своєю  тупістю  та  чваньковитістю...  Одне  слово,
я  щиро  сказав  усе,  що  думав  про  її  гостей.  Далі  я  взявся
доводити  їй,  що  вона  недурна  жінка  і  могла  б,  коли  б  за-
хотіла,  стати  мені  в  допомозі,  привчитися  до  лабораторної
роботи,  і  що  ця  праця  дала  б  їй  далеко  більше  втіхи  й  за-
доволення,  аніж  оте  тупе  товариство.
     Вона  відповіла  мені  у  підвищеному  тоні,  що  згодом
обернувся  на  гістеричну  бурю.  Я  дізнався  з  окремих  вигу-
ків,  що  я,  як  і  належить  хамові,  покладаю  свої  дурнячі
науки  над  вишукане  товариство,  що  я  ладен  обернути  її
на  куховарку  чи  на  якусь  там  служницю  в  лабораторії,  що
я,  не  вміючи  поводитися  в  шляхетному  товаристві,  хочу
вигнати  всіх  її  пристойних  друзів  з  дому,  тих  друзів,  що
я  мусив  би  ними  гордитися...
     Я  не  мав  охоти  далі  слухати  і  попросив  її  покинути  мій
кабінет.  На  це  вона  відповіла  не  зовсім  шляхетною  обіцян-
кою  побити  мою  дурнячу  машину  на  моїй  голові...
     Одне  слово,  моя  розмова  кінчилася  гидотною  сценою...
     І  від  цього  товариства,  що  й  далі  наповнювало  мою
квартиру,  і  від  командування  дружини  я  буквально  втік
у  свій  інститутський  кабінет  і  приходив  додому  тільки  то-
ді,  коли  був  певен,  що  «шляхетного»  товариства  у  кварти-
рі  немає...
     Нарешті  Зіна  породила  дочку.  Я  був  радий  дитині.
У  мені  прокинулися  батьківські  почуття,  які  негайно
оплювала  моя  дружина.  Виявилося,  що  держати  свою  дити-
ну  в  присутності  шляхетних  гостей  не  годиться...  Отут
я  вперше  за  два  роки  свого  одружіння  повстав  і  наробив
бешкету.  По-перше,  я  сказав,  що  мені  плювати  з  високого
дерева  на  всіх  отих  налакованих  дурнів,  що  набридають
мені  своїми  одвідинами.  По-друге,  я  попрохав  свою  шля-
хетну  дружину  не  заважати  мені  розпоряджатися  своєю
персоною  так,  як  я  того  хочу...
     Що  було  по  тих  моїх  заявах,  не  можна  описати!  Я  па-
нічно  втік  до  свого  кабінету  і  два  дні  не  приходив  додому.
На  третій  день,  прийшовши,  я  зустрів  замість  дружини
північний  полюс  —  таким  холодом  вона  мене  обдала.
     Я  людина  не  позбавлена  від  природи  гумору,  і  мені  ви-
далося  смішним,  що  дружина  на  мої  справедливі  заува-
ження  робила  оту  вульгарну  сцену,  та  ще  й  тепер  удає
неймовірну  образу.  Я  підійшов  до  Зіни  і  сказав,  що  треба
кинути  дурниці.  У  відповідь  вона  одвернулася  мовчки  і  по-
тому  ще  два  дні  ні  слова  до  мене  не  промовила.  Тоді  я  за-
явив  їй,  що  коли  вона  вважає  такі  стосунки  за  нормальні,
то  хай  живе  з  своїми  уявленнями,  а  я  знайду  собі  інший
притулок.
     Така  моя  декларація,  видимо,  вразила  її  в  найболючі-
ше  місце.  Вона  залилася  сльозами,  а  я  стояв  як  дурень,
кленучи  той  час,  коли  задумав  повстати  проти  неї.
     Треба  сказати,,  що  мої  погляди  на  життя  та  сім’ю  скла-
лися  і  зміцніли  в  оточенні  студентської  молоді,  що  по  ре-
волюції  1905  року  ще  не  розгубила  передових  ідей  часів
«генеральної  репетиції».  Отож  дружина  для  мене  була  перш
за  все  товариш  і  співробітник.  На  практиці  ж  я  не
мав  ані  товариша,  ані  співробітника.  Моя  дружина  була
звичайнісінька  собі  міщанка  з  великопанського  кола,  для
якої  за  передові  ідеї  правила  мода  на  вбрання,  за  освіче-
ність  —  уміння  поводитись  на  балу.  Отож  я  не  став  для
неї  ні  передовою  людиною,  ні  освіченою,  бо  на  модах  я  ро-
зумівся  зле,  а  на  балах  поводився  неоковирно.  Дружина
моя  вважала  за  свій  обов’язок  дорікати  мені  за  це,  та  я,
маючи  інститутський  кабінет  за  фортецю,  терпів  дорікан-
ня  і  тільки  «кілька  разів  спробував  був  довести  їй,  що  і
одежа,  і  хороші  маніри  —  речі  дешеві  й  не  ними  мусить
пишатися  культурна  людина.  Та  ці  розмови  незмінно  кін-
чалися  дикими  сценами,  причини  яких  я  ніяк  не  міг  зро-
зуміти.  Мене  взивано  і  хамом,  і  бездарою,  і  хвальком...
Мені  щоразу  за  приклад  наводилося  якого-небудь  дурня
з  добре  зробленим  проділом  та  в  модному  костюмі.  Мене
одягано  в  костюми,  шиті  на  замовлення  моєї  дружини.  Ме-
ні  нав’язувалися  модні  краватки,  від  яких  мені  було  со-
ром.  За  спроби  довести,  що  для  моєї  лабораторної  роботи
не  потрібна  ані  модна  краватка,  ані  костюм,  Зіна  терори-
зувала  мене  своїми  сценами,  і  я,  як  дурень,  ішов  у  модній
краватці  до  лабораторії...
     Та  доки  я  відсиджувався  в  інститутському  кабінеті,
моє  життя  було  ще  нічого.  А  от  одного  разу,  це  вже  під
час  імперіалістичної  війни,  в  інституті  забрали  частину
приміщень  під  шпиталь  і  професорів  позбавили  окремих
кабінетів.  Я  мусив  улаштовувати  свій  науковий  кабінет
дома.  Отут  і  почалися  справжні  трагедії...
     Треба  було  тільки  мені  взятися  до  роботи,  як  покоївка
входила  з  моїм  сурдутом  та  іншими  речами  туалету  й  про-
понувала  одягтися  і  вийти  привітати  гостей.  Я  кілька  ра-
зів  підкорився,  а  врешті  погнав  покоївку  з  кабінету  і  замк-
нувся  на  замок.  З  цього  й  почалося...
     Не  буду  тут  описувати  всієї  ганьби,  що  я  її  зазнав  од
своєї  дружини.  Вона,  випровадивши  гостей,  вдерлася  до
мого  кабінету  і  заліпила  мені  ляпаса.  До  такого  ще  не  до-
ходило.  Я  сторопів,  але  втримався.  Тільки  коли  вона  про
стягла  руку,  щоб  схопити  нещодавно  сконструйований  при-
лад,  що  стояв  на  моєму  столі,  з  наміром  кинути  його  в  ме-
не,  я  не  втримався.  Одним  махом  руки  я  викинув  її  з
кабінету  й  зачинив  двері.
     Отоді  я  зазнав  справжнього  сорому.  Я  сів  як  очманілий
в  своє  робітне  крісло,  і  вся  кров  кинулася  мені  в  обличчя.
Я  зазнав  сорому,  якого  ні  до  того,  ні  по  тому  я  не  зазна-
вав.  В  убогій  голизні  стало  перед  мої  очі  моє  життя,  і  я
побачив  там,  в  тому  житті,  свою  ганьбу...
     Як  могло  трапитися,  що  мене  так  ображає  тупа  мі-
щанка?  Як  я,  вчений  і  порядна  людина,  міг  докотитися  до
такого  ганебного  становища?
      Я  почав  перебирати  все  своє  життя  по  ниточці,  але  по-
яснення  не  знайшов...  І  тільки  згодом,  заспокоївшись,  я,
здається,  збагнув  причину  причин.  Моя  дружина  має  всі
ознаки  моральної  дегенерації,  властиві  звироднілій  дво-
рянській  касті.  Цю  дегенерацію  поглибили  й  зафіксували
вихователі,  заходи  паразитарної  сім’ї  і  соціальне  оточення.
Зневага  до  праці  і  до  тих,  хто  працює,  умлівання  перед
усіма  зовнішніми  ознаками  вищості  й  шляхетності.  Істе-
рія  завершила  все.  Моя  дружина  перебільшувала  все,  як
і  належить  справжній  гістеричці.  Свою  убогу  гімназіаль-
ну  письменність  вона  зводила  до  масштабів  найвищої  уче-
ності,  своє  уміння  цвенькати  по-французьки  та  носити
модні  сукні  —  вона  вважала  за  справжню  культурність.
Дегенеративних  дворянських  йолопів  вона  вважала  за
справжню  аристократію.  І,  навпаки,  все,  що  стосується  до
мене,  збільшувалося  з  негативними  показниками...
     Ці  думки  мене  заспокоїли,  як  заспокоюють  ученого  вда-
ло  придумані  гіпотези,  що  дають  змогу  систематизувати
речі  й  явища.  Та  хоч  як  я  заспокоївся,  але  в  поведінці  моєї
дружини  було  щось,  якась  маленька  рисочка,  що  я  її  не
міг  зрозуміти  і  зрозумів  тільки  згодом,  на  жаль,  дуже
пізно.
     Кожен  справжній  професіонал  —  людина  героїчна,  що
покладає  свою  працю  над  особисті  інтереси  та  над  інтере-
си  своєї  сім’ї.  Я  був  професіоналом  і,  бачачи,  що  моя  ро-
бота  в  таких  обставинах  стала  під  загрозу,  ухвалив  порвати
з  своєю  дружиною  раз  назавжди.  Я  не  хотів  падати  з  ви-
сочини,  на  яку  піднесла  мене  моя  наука.
     Мавши  дружину,  я  не  мав  друга  і  товариша.  Я  не  мав
людини,  що  дала  б  мені  нормальний  спочинок,  надихнула  б
бадьорість  мені,  стомленому  від  важкої  та  напруженої  пра-
ці  в  надрах  лабораторій.  Я  не  мав  тієї  теплої  жіночої  лас-
ки,  що  її  шукає  кожен  мужчина  в  жінці.  Я  не  зустрічав
привітної  усмішки,  повертаючись  додому  після  праці,  і
дружнього  слова  співчуття.  Я,  мавши  дитину,  не  міг  вия-
вити  свої  батьківські  почуття  до  неї,  щоб  не  порушити
доброго  тону,  встановленого  від  йолопів  з  англійськи-
ми  проділами.  Я,  мавший  свій  куток,  не  мав  спочинку  в
ньому.
     Я  переконався,  що  мене  не  поважають  ні  як  чоловіка,
ні  як  батька,  ні  як  ученого,  що  дещо  зробив  помітного.
Я  переконався,  що  до  моєї  роботи  ставляться  як  до  засо-
бів  добувати  гроші  —  не  більше,  та  ще,  може,  одвойову-
вати  становище  в  суспільстві...
     Була  ніч,  і  я  довго  чув  схлипування  моєї  дружини
в  другій  половині  квартири.  Видимо,  їй  дався  взнаки  мій
мужицький  стусан.  Я  покликав  покоївку  і  наказав  укла-
сти  мої  дорожні  речі.  За  півгодини  я  мчав  на  вокзал  з  намі-
ром  перебути  якийсь  час  на  морі,  щоб  спочити  і  подумати
грунтовніше  над  своїм  життям.  Треба  було  розплутува-
ти  клубок,  намотаний  за  вісім  років  спільного  життя  з
дружиною.
     Я  не  зайшов  навіть,  щоб  поцілувати  свою  доньку,  бо
боявся,  що  мене  не  пустять  до  неї.  Я  попростував  до  ви-
ходу,  коли  дорогу  мені  перетяла  жінка.  Вона  впала  на  під-
логу,  обняла  мої  ноги  й  цілувала  ботинки.  Гидотнішої  сце-
ни  я  не  бачив  у  житті.  Мені  зробилося  ніяково,  й  почуття
невідомої  провини  наповнило  мене.  Адже  ж  коли  людина
так  принижується  передо  мною,  то  я,  мабуть,  в  чомусь
винний.  Така,  здається,  думка  постала  в  мене  тоді.
     Я  підняв  свою  дружину  і  одніс  її  в  кімнату.  Я,  здаєть-
сказав,  щоб  вона  не  турбувалася,  й  наказав  покоївці
відпустити  візника...
     Щось  довго  просидів  я  тоді  в  Зіни,  говорячи  про  свої
сподіванки.  Я  ж  бо  хотів  мати  друга,  щирого  й  вірного,  а
не  тонну  панію,  я  ж  бо  хотів  тепла  й  ласки...
     Я  не  знаю,  чи  зрозуміла  мене  дружина,  чи  ні.  Здаєть-
ся,  що  вона  ані  словечка  не  второпала  з  усього  того,  я
вийшов  од  неї  сповнений  найкращих  надій.  Мені,  наївній
людині,  і  в  голову  не  спадало,  що  та  сцена  з  поцілунками
ніг  була  лише  заздалегідь  обміркована  комедія...
     Та  от  настала  революція.  Прилизані  гості  з  моєї  ві-
тальні  зникли.  Гроші  мої  зникли  разом  із  старими  банка-
ми,  але  диво:  я  був  сповнений  найкращих  сподіванок.
     Я,  до  революції  затиснений  у  куток  своїм  оточенням,
одразу  відчув  себе  звільненим  Прометеєм.  Які  прекрасні
години  роботи  були  в  мене  в  ті  часи!  Я,  як  і  кожен  інте-
лігент  мого  стану,  нічого  не  розумів  у  політиці,  поклавши
кожну  хвилину  свого  життя  на  наукову  роботу.  Я  виходив
на  прогулянку,  щоб  подихати  повітрям  та  послухати  про-
мовців  на  численних  мітингах,  але  з  тих  промов  я  мало
добирав  змісту.  Мене  просто  бадьорило  загальне  піднесен-
ня,  і  я,  повернувшись  до  роботи,  відчував  приплив  нових
сил.  Нема  чого  говорити,  що  я  не  взяв  ніякої  участі  в  бо-
ротьбі  партій,  і  влади,  що  мінялися  згодом,  проходили
повз  мою  увагу,  не  полишаючи  помітного  сліду.  Жодна-бо
влада  не  зацікавилася  моєю  наукою,  а  тому  я  не  цікавився
тою  владою.  Тільки  коли  нарешті  біля  влади  стали  біль-
шовики,  моєю  персоною  зацікавилися.
     Нова  влада  обставила  мою  роботу  так,  як  вона  до  того
не  була  обставлена.  На  черзі  дня  стояла  електрифікація
країни,  і  нема  чого  говорити,  що  мені  була  доручена  ро-
бота  таких  масштабів,  про  які  я  й  мріяти  не  міг.  Із  запа-
лом  я  кинувся  в  роботу  і  часто  ночі  просиджував  у  своє-
му  кабінеті.  Я  мав  те,  про  що  жоден  буржуазний  учений
мого  фаху  і  мріяти  не  міг.  Я  мав  колосальну  організацій-
ну  роботу,  що  охоплювала  велику  країну,  розкріпачену
від  капіталу.
     Дружина  моя  принишкла  й  мовчала.  Вона  ще  не  огов-
талася  в  нових  обставинах,  і  тільки  за  часів  непу  вона  за-
говорила.  Заговорила,  на  жаль,  старою  мовою.
     Ви,  громадяни  судді,  знаєте,  як  багато  важить  внутріш-
ня  моральна  рівновага  в  напруженій  інтелектуальній  ро-
боті.  Досить  порушити  оту  рівновагу,  як  уся  робота  йде
шкереберть.  Так  сталося  й  зо  мною.  Перший  докір  по  дов-
гій  перерві  був  у  тому,  що  я  погано  справляюся  з  обов’яз-
ками  чоловіка...  Що  вона  підозріває  мене  у  зраді...  Вона
навіть  назвала  ім’я  жінки,  що  ніби  я  з  нею  зраджую...
     Як  то  буває  зо  мною  в  таких  випадках,  я  сторопів  і  не
знав,  що  сказати.  Моє  замішання  було  витлумачене  так,
ніби  мене  спіймано  на  гарячому.  Коли  ж  я  отямився  і  став
доводити  безглуздість  обвинувачення,  Зіна  з  запалом  на-
кинулась  на  мене,  погрожуючи  заподіяти  лихо  і  мені,  і
моїй  «коханці».
     Я  жахнувся  думки,  що  ні  в  чому  не  повинна  людина
може  потерпіти.  Та  ж  коханка  була  моєю  аспіранткою,  що,
незважаючи  на  свій  молодий  вік,  виказала  себе  обдарова-
ною  робітницею  науки.  Я  покладав  на  неї  відповідальну
частину  своєї  роботи,  головно  опрацьовання  деталей,  і  во-
на  прекрасно  справлялася  із  завданням.  Що  я  міг  мати  до
неї,  крім  поваги,  як  до  ретельної  співробітниці?  І  чого  це
спало  на  думку  моїй  дружині  ревнувати  мене  до  цієї  дів-
чинки,  що  чи  й  перейшла  двадцятилітній  вік?
     Я  не  знаходив  відповіді  на  свої  пекучі  питання,  а  на
другий  день,  по  розмові  з  дружиною  на  цю  тему,  знову
підійшов  до  неї.  Я  вимагав  конкретного  обвинувачення.
Я  вимагав  джерел,  звідки  такі  відомості  вона  могла  одер-
жати,  але  крім  голослівного  запевнення  у  моїй  зраді,  та
що  їй,  мовляв,  «все  відомо»,  я  не  міг  нічого  добитись.
По  розмові  вона  знову  повторила  загрозу  вжити  сірчаної
кислоти  проти  моєї  аспірантки,  і  я,  ошелешений,  вийшов
геть  од  своєї  дружини.
     Що  я  мав  робити?  Чи  уявляєте  ви  скандал,  який  би
вийшов,  коли  б  моя  дружина  справді  взялася  до  такого
способу  квитатися  з  «суперницею»?  Я  ухвалив  поговорити
з  аспіранткою,  хоч  як  не  прикро  мені  було  затівати  таку
розмову.  Я  ж  вважав  за  свій  обов’язок  попередити  її  про
небезпеку...
     А  втім,  ідучи  до  своєї  лабораторії,  я  думав,  що  я  справ-
ді  поганий  муж.  Та  й  де  бути  хорошим  мужем,  коли  стіль-
ки  роботи  і  робота  така  напружена!
     Характер  розмови  з  аспіранткою  був  для  мене  неспо-
діваний.  Виявилося,  що  ця  дівчинка  має  далеко  більше
здорового  глузду  в  голові,  аніж  я  його  мав.  Коли  під  час
спочинку  я  зажадав  з  нею  поговорити  віч-на-віч,  вона  зди-
вовано  на  мене  подивилася  і  пішла  до  окремої  кімнати,
Де  б  ніхто  нас  не  міг  потурбувати.  Спочатку  я  не  знав,
з  чого  почати,  але  вона  сама  мені  допомогла.
     —  Чи  не  про  сірчану  кислоту  ви  хочете  мені  сказати?  —
з  усмішкою  запитала  вона,  і  я  погодився,  що  саме  про  це  я
и  хочу  говорити.
     Тоді ця  дівчинка,  що  годилася  мені  в  дочки,  поблаж-
ливим  тоном  сказала,  так  наче  я  не  був  її  професором
і  керівником,  а  хлопчиком:
 —  Ви,  Петре  Матвійовичу,  доросла  людина,  але  життьо-
вий  досвід  ваш  не  більший  ніж  у  десятилітнього  хлоп-
чика.  Ви  всю  енергію  спровадили  на  науку  і  не  знаєте
життя.  Ми,  молоде  покоління,  що  виросли  в  революцію
знаємо  життя  далеко  краще,  ніж  ви,  і  я  мушу  запевнити
вас,  що  ніякої  кислоти  ваша  дружина  ніколи  не  вживе,  що
її  анонімний  лист  до  мене  —  жалюгідна  спроба  залякати
мене  і  скандалізувати  вас,  щоб  таким  способом  заховати
деякі  свої  провини...
     За  словами  моєї  аспірантки,  що,  до  речі,  не  боялася  го-
ворити  правду  в  очі,  моя  дружина  хоче  створити  навколо
мене  й  неї  атмосферу  адюльтерного  скандалу,  щоб  затуш-
кувати  свої  грішки...
     Я  люблю  відвертість,  але  натяки  на  мою  дружину  ме-
не  обурили.  Я  сказав  своїй  співробітниці,  що  не  потерплю
брудних  натяків  на  членів  моєї  сім’ї,  і  коли  вона  такий
натяк  зробила,  то  хай  потурбується  пояснити,  з  яких  дже-
рел  і  які  саме  відомості  вона  має.
     Ця  дівчина  уміла  говорити  правду  в  очі,  і  вона  сказа-
ла  мені  все.  Я  зрозумів,  що  моя  співробітниця  мала  рацію,
казавши  про  мою  життьову  недосвідченість.
     —  Не  забудьте,  Петре  Матвійовичу,  що  ваша  шановна
дружина  ніколи  не  вживе  заходів  проти  мене,  бо  знає
добре,  що  її  за  це  посадовлять  у  тюрму,  а  вона  шкурниця...
Пробачте,  що  я  говорю  одверто...
     Я  по  тій  розмові  днів  кілька  ходив  як  ошелешений.
Хіба  ж  я  міг  припустити,  що  моя  дружина  просто  робить
свою  політику,  а  я  тільки  дійна  корова,  яку  треба  держа-
ти  при  дворі,  бо  вона  дає  молоко?
     Справді,  що  являла  собою  моя  дружина?  Нікчемну,  не-
культурну  міщанку,  що  все  життя  паразитувала  на  моєму
імені,  на  моїй  роботі.  Вона  здобула  почесне  місце  в  су-
спільстві  як  дружина  видатного  вченого,  вона  мала  гро-
ші,  яких  ніхто  з  її  знайомих  не  мав,  бо  платили  мені
більше,  ніж  добре.  Таку  корівку  слід  було  тероризувати
в  частині  «жіночого  питання»,  щоб  у  неї  навіть  думки
не  з’явилося  про  когось  іншого,  бо,  за  радянськими  зако-
нами,  це  могло  спричинитися  і  до  розлуки,  і  до  втрати  за-
собів...  Так  пояснила  мені  поведінку  моєї  жінки  аспірант-
ка.  Я  ухвалив  перевірити  все  це,  щоб  зробити  остаточні
висновки.
     Ви,  громадяни  судді,  не  можете  собі  уявити,  з  якою
огидою  я  брався  до  шпіонажу!  Я,  вчена  людина,  що  в  сі-
мейному  житті  вимагав  так  небагато,  мусив  витрачати  до-
рогоцінний  час  на  казна-що.  Я  занехаяв  свою  роботу,  і  ме-
ні  до  болю  було  соромно  казати,  що  я  запізнився  і  не  зро-
бив  вчасно  те,  що  мусив  зробити...
     Виявилося,  що  всі  слова  моєї  співробітниці  була  чисті-
сінька  правда:  вона  не  вигадала  ані  крихти,  а  більше,  ба-
гато  дечого  не  знала  або  не  сказала...
     Але  не  думайте,  громадяни  судді,  що  я  був  обурений
зрадою  моєї  дружини  чи  запалав  ревнощами.  Ні  ревнощів,
ні  чогось  подібного,  окрім  обурення  проти  безсоромної  брех-
ні,  в  мене  не  було.  Я  сказав  собі,  що  коли  я  справді  пога-
ний  чоловік,  то  чому  дружина  моя  не  може  шукати
собі  іншого,  і  відповів  на  це  позитивно.  Я  навіть  схвалив
це,  бо  розлука  могла  б  зле  вплинути  на  нашу  доньку,  що
нівроку  виросла  і  вчилася  добре  в  школі.  їй  потрібен  муж-
чина  —  хай  собі,  має  його.  Я  навіть  не  бачив  вину  в  тому,
що  вона  мені  про  це  не  казала.  Навіщо  справді  говорити?
Але  навіщо  підстроювати  інтриги?  Навіщо  ці  ревнощі,  що
не  мають  ніяких  підстав?  Іншого  пояснення,  що  їх  дала
моя  молода  співробітниця,  справді  не  можна  було  знайти...
     Але,  може,  моя  дружина  не  знає  моїх  поглядів  на  сто-
сунки  чоловіка  й  жінки,  і  вона  побоюється  мене?
     Тоді  я  ухвалив  поговорити  одверто  з  Зіною.  Я  старан-
но  добрав  усі  матеріали  в  цій  справі,  згрупував  їх  так,
як  групую  наукові  матеріали,  і,  вибравши  годину,  розпо-
чав  розмову.
     Наперед  я  вже  передбачив,  що  все  кінчиться  як  слід.
Жінка  зрозуміє,  що  я  дивлюся  на  все  здоровими  очима
і  втямить,  що  її  спроби  когось  скандалізувати  ні  до  чого...
     Я  заберу  крихту  вашої  уваги,  подавши  з  пам’яті  нашу
знаменну  розмову,  що  я  її  пам’ятаю  в  найдрібніших  де-
талях.
     Я  підійшов  до  неї  в  її  кімнаті  і  сказав:
     —  Навіщо  ти  писала  листа  аспірантці,  знаючи,  що  все
те  ні  на  чому  не  обгрунтоване?
     Вона.  Так  вона  вже  тобі  встигла  поскаржитися?
     Я.  Ні,  вона  не  скаржилася,  а  я  попередив,  що  вона
може  потрапити  в  прикре  становище...
     Вона.  Так  ти  злякався  за  свою  задрипану  красуню?
     Я.  Ти  вислухай  мене...  Я  не  злякався,  бо  лякатися  не
було  чого,  але,  як  людина  порядна,  я  не  міг  не  попередити
дівчину,  ні  в  чому  не  винну,  про  неприємності,  що її мо-
жуть  чекати,  а  вона  сказала  про  лист...
     Вона.  Я  їй  ніяких  листів  не  писала.  То,  певне,  ін-
ший  хтось  написав...
     Я.  Але  ж  той  лист  у  мене,  і  він  не  викликає  жодних
сумнівів,  що  писала  його  ти.
     Вона.  Я  кажу,  що  ніяких  листів  я  не  писала,  то  бре-
хня,  підробка...
     Я.  Припустімо,  що  ти  справді  не  писала,  але  подібну
річ  ти  мені  говорила...  Ти  ж  цього  не  будеш  заперечувати.
Та  й  справа,  врешті,  не  в  цьому,  а  в  тому,  що...
     Далі  я  виклав  відомі  вам  погляди  на  наші  стосунки  і
сказав,  що  мене,  власне,  ображає  вся  ця  вигадка,  а  ні
в  якім  разі  не  її  зради,  що  я  хотів  би,  не  руйнуючи  сім’ї,
жити  і  далі  так,  як  ми  живемо,  що  я  не  примушую  її  бу-
ти  вірною,  але  це  треба  робити  тихше,  без  скандалу.
     Коли  я  кінчив,  вона  мовила  із  злою  посмішкою:
     —  Я  бачу,  ти  радий  був  обвинуватити  мене  у  зраді,
але  це  все  брехні  задрипанки!  Ти  хочеш  штовхнути  мене
на  шлях  розпусти,  щоб  собі  мати  вільну  руку,  тебе,  як
хлопчика,  обкрутили  й  орудують  тобою!..
     Я  довго  вислуховував  істеричні  вигуки  моєї  дружини
і,  коли  вона  фізично  втомилася,  я  витяг  з  кишені  два  ли
сти,  що  трапили  до  мене  не  дуже  чистими  способами,  і  по-
казав  їх  дружині.  В  них  вона  писала  до  свого  коханця,  що
ладна  б  була  кинути  мене,  але  її  страхає  малий  заробіток
коханця,  що  на  нього  їм  буде  трудно  жити...  я  вголос  за-
читав  цього  листа  і  спитав  її,  що  це  означає.
     Ви  думаєте,  товариші  судді,  що  моя  дружина  впала
і  в  сльозах  визнала  свої  провини?  Анічогісінько.  Вона
встала  і  заявила,  що  то  все  хитрі  фальшивки,  щоб  ском-
прометувати  її,  і  що  вона  вдасться  до  суду,  щоб  довести
свою  безневинність.
     Я  ледве  виволік  ноги  з  її  кімнати.  Голова  моя  зважніла,
немов  налилася  оловом,  серце  то  завмирало,  то  скажено
калаталося  в  грудях.  Я  відчув  себе  облитим  у  публічному
місці  помиями.
     В  кімнаті  своїй  я  не  витримав  і  в  розпачі  розридався...
Я  не  сподівався  на  таке  виняткове  нахабство,  тим  більше
не  зрозуміле,  що  ніякими  реальними  обставинами  воно
не  вимагалося...  Тільки  трохи  заспокоївшись,  я  зміркував,
що  моя  дружина  просто  вважає,  що  я  так  само  нещирий,
як  і  вона,  і  не  довіряє  мені.  Але  ж  докази  були  в  моїх  руках,  і,
здавалося,  відмагатися  просто  дико.
     Мені  й  зараз  дивно,  як  багато  часу  я  витратив  на
непотрібні  розмови  і  сперечання.  Мене  не  менш  дивує
той  неймовірний  запас  нахабства,  що  його  виявила  моя
дружина.  Я  стояв  перед  муром,  об  який  можна  було
розтрощити  голову,  не  зашкодивши  каменю.  Я  був  у
відчаї.
     Забравши  потрібні  папери,  я  пішов  до  своєї  робітні.
Там  нікого  не  було,  і  я  з  полегкістю  зітхнув.  Щоб  заспо-
коїти  себе,  я  розгорнув  щойно  закінчені  плани  великої
електровні  й  заглибився  в  читання.  Перед  очима  проходи-
ли  знайомі  числа  і  добре  пророблені  схеми.  Я  не  помітив,
як  моя  аспірантка  увійшла  до  лабораторії.  Тільки  коли
вона  схилилася  до  столу,  я  підвів  голову.  У  мене,
видимо,  був  вигляд  потріпаний,  бо  вона  спитала:  «Що  з
вами?  У  вас  такий  розгублений  погляд.  Вам  треба  спочити,
бо  ввечері  ваша  доповідь  у  Держплані...»
     Так,  справді.  Була  дванадцята  година,  а  о  сьомій  тре-
ба  було  робити  доповідь.  Але  спочити  треба  йти  додому,
а  йти  туди  я  не  хотів.
     «Ви  спочиньте  отут  на  лаві.  Я  замкну  лабораторію
і  скажу,  що  ви  працюєте  і  просили  не  турбувати...  До  ре-
чі,  от  мій  плащ,  візьміть  під  голову...»
     Вона  дбайливо  помостила  мені  на  лаві,  а  сама  вийшла
з  кімнати,  повернувши  ключа  в  дверях.  Я  ліг,  і  мені  стало
тепло.  Я  заснув  міцним  сном  людини,  що  довго  поневіря-
лася  без  сну.
     Прокинувся  я  від  шелесту  в  кімнаті,  а  розплющивши
очі,  побачив,  що  вже  горить  електрика.  Виходить,  я  спав
годин  шість.  Моя  аспірантка  сиділа  за  столом  і  закінчувала
конспект  моєї  доповіді.  Побачивши,  що  я  вже  не  сплю,
вона  показала  на  столик  у  кутку  і  сказала  умитися.  Там
справді  була  наготовлена  вода  й  рушник.
     Мені  було  легко  і  затишно,  що  хтось  турбується  за  мене.
Коли  ж  я  закінчив  ділове  засідання  в  Держплані,  ме-
ні  не  хотілося  їхати  додому,  щоб  спати  на  прекрасному
ліжку,  а  хотілося  цю  ніч  поспати  на  плащі  в  своїй  робіт-
ні.  Та  це  було,  на  жаль,  неможливо.  Довелося-таки  їхати
додому.
     Був  уже  пізній  час,  коли  я,  скинувши  пальто,  зайшов
до  свого  кабінету.  Там  я  побачив  свою  дружину,  що  коло
висунутої  шухляди  мого  письмового  стола  щось  робила.
Помітивши  мене,  вона  не  встигла  заховати  фотокартку,  де
сфотографовані  були  співробітниці  моєї  лабораторії.  Мене
здивувало,  чому  вона  зацікавилася  так  тією  фотокарткою,  і,
підійшовши  ближче,  я  побачив,  що  вона  просто  виштри-
кала  очі  моїй  аспірантці...
     Що  то  було?  Чи  безмірне  нахабство,  чи  кретинізм?
Чи  те  й  друге  разом?  Я  взяв  з  її  рук  картку  і,  подерши
викинув  у  кошика.
     «Щоб  я  не  бачила  в  тебе  тієї  задрипанки!»  —  вигук-
нула  вона  і  подалася  геть  з  кімнати.
     Що  я  мав  робити?  Адже  ж  щось  доводити  було  безна-
дійно.  Кинути  все  —  шкода  було  дитину,  що  без  мене  не
могла  прожити  й  дня.  Я  тисячу  разів  запитував  себе,  гро-
мадяни  судді,  що  мені  робити,  і  не  міг  знайти  відповіді.
І  тоді  в  мене  виросло  бажання  з  кимсь  поділитися  своїми
болями  і  попросити  поради.
     Скінчивши  роботу,  другого  дня  я  підійшов  до  аспі-
рантки  і  сказав:  «Оксано  Петрівно,  я  прошу  мене  поради-
ти...»
     Вона  відповіла  згодою,  і  ми  пішли  разом  обідати  до
клубної  їдальні.  Я  почав  був  їй  розповідати,  але  вона  пе-
ребила  мене:  «Я  майже  все  знаю».  Виявилося,  що  вона
неабияк  поінформована  про  мій  сімейний  «рай».  Принайм-
ні  в  основних  рисах.  Вона-бо  жила  на  квартирі  з  родич-
кою  моєї  покоївки,  студенткою  нашого  вишу.
     «Чим  же  я  вас  пораджу?  Нормально  вам  треба  розлу-
читись,  але  ви  кажете,  що  шкода  дитини...  Я  розумію  ваш
стан,  але  виходу  не  бачу...»
     Справді,  який  вихід  міг  бути  з  мого  становища?
     А  дружина  ставала  що  не  день,  то  настирливіша.  Я  по-
мічав,  що  в  моїх  шухлядах  все  перерито;  чи  не  шукала
вона  тих  листів,  що  так  її  компрометували?  Щоразу  зу-
стрічаючись,  вона  кидала  мені  якусь  образу,  і  це  дезор-
ганізувало  мене,  що  я  втратив  можливість  працювати,  і
варто  було  мені  хоч  трохи  заспокоїтись,  як  нова  образа
кидалася  мені  в  вічі.  Дійшло  до  того,  що,  коли  я  сідав  го-
литись,  мені  кидався  докір,  що  я  готуюсь  до  побачення
з  коханкою;  коли  я  ходив  неголений,  мені  докоряли,  що
для  своєї  дружини  не  хочу  й  поголитись;  приходив  пізно  —
був  у  «задрипанки»;  приходив  рано  —  не  застав  її,  і  таке
інше...  Одне  слово,  тисячі  дрібних  шпильок,  які  в  сумі
отруювали  моє  життя,  не  давали  мені  працювати,  вкрай
тероризували  мене  і  дезорганізували.
     Що  далі,  то  більше  гіршав  мій  моральний  стан.  Я  ба-
чив  на  власні  очі,  як  будувалася  країна,  я  відчував  усю
відповідальність  мою  перед  мільйонами  трудівників  і...  не
міг  працювати...  Мене  виводила  з  ряду  якась  тупа  плеската
міщанка,  що  завдалася  звести  мене  нанівець.
     Я  почав  потихеньку  випивати.  Я  приносив  пляшки
до  кабінету  і  напивався,  щоб  нічого  не  чути  і  не  ба-
чити. 
     Так  тяглися  місяці.  Одного  дня,  прийшовши  до  лабора-
торії  і  поздоровкавшись  з  Оксаною  Петрівною,  я  відчув
неймовірний  сором.  На  мою  співробітницю  пахнуло  від
мене  горілчаним  духом,  і  вона  аж  заточилася.  Зволодав-
ши  з  собою,  вона  щиро  по-юнацьки  подивилася  на  мої  ска-
ламучені  алкоголем  очі  і  сказала:  «Як  вам  не  сором!  Ви  —
надія  всієї  нашої  науки  —  доходите  до  такого  стану...»
     Вона  взяла  мене  під  руку  і  повела  у  віддалену  комір-
чину.  Посадовивши  мене  на  ослінчик,  вона  сіла  напроти
і  докірливо  дивилася  на  мене.  Я  побачив,  що  сльози  на-
вертаються  їй  на  очі  й,  припавши  до  її  рук,  сам  заплакав
п’яними  сльозами...
     —  Ви  мусите  переїхати  на  іншу  квартиру  й  не  повер-
татися  більше  додому.  І  мусите  кинути  пить.  Це  не  годиться.
     Я  встав  і,  привівши  себе  до  ладу,  згодом  сказав,  що  пе-
реїду  на  окрему  квартиру  лише  тоді,  коли  вона  згодиться
жити  поблизу.  Вона  згодилася.  Справді,  мені  потрібна  бу-
ла  стороння  людина,  бо  сам  би  я  збожеволів...
     Тільки  прийшовши  додому,  я  зрозумів,  в  яке  стано-
вище  я  попадаю.  Дружина  моя  тоді  вже  напевно  не  дасть
мені  спокою  і  буде  дорікати,  що  я  справді  зраджував  її
з  Оксаною  Петрівною...
     І  тоді  увечері  в  мене  з’явилася  думка  убити  свою  дру-
жину,  бо  іншого  виходу  не  було.
    Я  прийшов  додому  пізно  і  довго  сидів  у  кабінеті,  не  за-
палюючи  світла.  Потім  я  запалив  світло  і  почав  випорож-
нювати  чергову  пляшку  горілки.  Далі  я  дістав  свою
дубельтівку,  що  з  нею  полював  валюшнів,  і  вклав  два  кар-
течні  кабої.  Одного  набою  було  досить,  щоб  забити  люди-
ну.  Я  вирішив,  щоб  не  було  помилки,  вистрілити  одразу
з  обох  цівок.
     Узявши  рушницю  під  пахву,  я  перейшов  до  спочиваль-
ні  моєї  дружини  і,  націлившись  при  світлі  електрики,  в  неї
вистрілив...»

     Професор  став  посеред  своєї  кімнати  і  озирнув  уявних
суддів.  Його  замутнілі  від  алкоголю  очі  нічого  не  бачили,
окрім  стола  з  приладами  та  великих  шаф  з  важкими  тома-
ми.  Він  твердо  підійшов  до  стола  й  налив  склянку  горіл-
ки.  Випив  її  і  взяв  до  рук  рушницю.  Він  не  забув  навіть
спустити  запобіжника,  коли  виходив  з  своєї  кімнати.  Про-
йшовши  коридором,  він  опинився  в  спочивальні,  де  на  од-
ному  ліжку  спала  донька,  розкинувшись  на  подушці,  а  на
другому  спала  дружина.  Він  довго  вдивлявся  в  сонне  об-
личчя  доньки,  а  потім  підвівся  і  пішов  до  свого  кабінету.
     Сівши  на  канапу,  він  скинув  черевик  з  правої  ноги
і,  напрямивши  рушницю  собі  під  підборіддя,  ногою  спу-
стив  курок...