204. Василь Стус. Глаза закрою темень. Наугад...

Глаза закрою – темень. Наугад
Иду вслед за тоскою. О дорога
Возврата – как ты незнакома!
Все стало кверху дном, и все – чужое.
А ты иди. Свое же возвращенье
Ищи за расстояньем ожиданья.
Потертые дома как обгорели.
Глухой заулок. Балка. Террикон.
И отплывает семимильным шагом
Прочерненный испепеленный лес
(Был день рожденья, и шутили плоско,
И соболезнованья…) Дождь. И ночь.
И был октябрь. И пашня. И скирда.
Упасть в нее –  и спать бы – сколько
Найдется сил, и злости, и терпенья.
А ты иди. Засохший куст: калина?
Рябинушка? Шиповник? Свидина?
Все поразмыла темень. Не узнаешь.
Межа - и степь. И вымокший бурьян.
Уснул в овраге отощавший ветер.
Бреду все выше. Череда берез.
Сырые листья, словно кошенята,
Которых видел в детстве – в рыжем рву.
Круги краснеют. Череда берез.
Куда же дальше? Влево или вправо?
Вверх или вниз? Еще до жизни дня?
А ты ступай. Её не выбирают,
Дорогу неизвестную – идут.
Овраг размытый. И на дне на самом
Спокойный и бесстрастный ручеек,
Что одиночество тихонько разбавляет
Прочь утекая за небытие,
Где хлюпает неведомой волною.
Вот кладка. Не скользи. Ногою
Ощупав, убедись: она прочна.
Брось взгляд – и проходи. Громада ночи
Торосами покрыта. Мокрый снег,
И сбоку желтый огонек летит.
Рев самолета.  Наступает бред.
Где небо? Звезды где? Кругом – бескрай,
И так тревожно! Только заблудившись,
Ты познаешь себя. Теней застрехи,
Стереометрия ночных раздумий,
Лукавые пути ориентиров,
Отчаяния сдутый парашют.
Ты губы не раскатывай, зверек.
Зря присосался. Мать-земля твоя
Бездушна. Будто неродная,
Она тебя не слышит, потакает
Твоим скорбям молчанием. И всё.
Ты к ней не приникай. Напрасно.
Грудь каменная, что людским страданьем
Объята, нас она не замечает,
Ведь занята другим: космическим
Кружением над бездною. Она
Еще незащищеннее, чем мы.
Смотри в упор. Поверх небес и звезд,
Повыше всех галактик и систем.
Пойми, отчаянье твое без дна
И нет ему опоры на земле.
Смотри на выгнутые криком
Немого рта затулы. Понапрасну
Косматить колдовскую тишину,
Безмолвие вселенной. Пей
Сама-одна, слеза космогоничная,
Балованный и вытепленный верх
Бесчувственности каменной. Дорога
Тебе – обратно.  Возвратясь – живи.
Смотрю туда, где прикорни мои,
Ветрами поразвеяны и плугом
Все перепаханы – за желтый огонек
И дальних паровозов тяглый свист,
За темь и морось. Вижу беспредел,
Что лег меж нами сумраком и сном.
Смотрю – туда. За частоколом лет
И частых бед, за немотою снов
Легла долина. Мать моя,  латунный
Рассветный монастырский перезвон.
Отец подходит. И с горы пустившись,
Лечу в его ладони – упаду
И разобьюсь – но доброта безбрежная
Отцовских рук подхватывает нас
На расстоянии. Лечу в ваши глаза,
Подернутые горем – навзничь, кувырком,
Как в ясную и  благостную пропасть,
Как в ясную и благостную смерть.
Ведь там внизу – прародина. Начало
Твоих начал. И далее – в тепло
И тьму и влагу и неразрушимость
Росточка малого. Вот там – твой дол.
Дорога там, не хоженая прежде,
Та сторона – твоя. Там дом рассвета.
А ожиданье - выдернутый крик
И за край боли выброшенный прочь.
Искания – пустопорожний омут
Для самонедовольства – перекрыли
Пути твои. Расхристанной дорогой
Идет отчаянье – бог весть куда
Бог весть откуда. Ты – лишь столбняк
Коней, что вытворены бредом,
Несносностью и голодом желанья,
Неудержимого спокон веков.
Иди. Минуй известные дороги
И возвращайся. Длись и сатаней,
Как веверица в колесе. Но только
Самосгоранье. И самосгоранье
Самосгоранья. Вечности алмаз –
Как дым застылый. А душа сгорая
Уже сбегается, как ртутный шарик,
Твой край, что был назначен как начало,
Уже постигнут. Старое начало,
Что скомкано в себя.  А скрученный
Кусок пути спиралится еще
До полного самоупокоенья.
И вот твое начало, и конец.
А где же ты? Доселе – за шеломом
Куда попало сбеглых душ. На дне
Ворошишься, как тень позапропащего
Тоскующего тела? За плечами,
Что разделили вечности миры?
Куда идешь? Скажи – куда идешь?
Ты, гордый раб, рабовладелец гордый,
Ты, угодивший в лунку немоты.
Она морозом жарит, точно искры.
Где есть ты? Ну, скажи – где ты?
Где есть ты, говори? Есть, или, может,
Был – некогда, а скоростей вселенной
Постичь не смог за сумраком тоски?
Дороги все впадают в бездну.
Так ты отважно край переступи
Той гулкой бездны. Вещие же крылья
Или на взлет, или на плавный спад
Тебя подвигнут – где сыра земля
И отсыревшее слезою небо
Закроются ракушкой правеков.
Зачем тебе обратно в то гнездо,
Бедою разоренное? Стореки
Слез материнских там  и жаркий чад
Померкших дум. Где неприкаянность
Бессилья старческого, где тоска
Шарахает о стены, как горох,
Где наклонился потолок, как веко
Неверием отравленных надежд?
Туда – будто на лезо. Как под дождь,
Откуда выхода нет никуда,
Ну разве что… ну разве только… нет,
Нет, ни за что. Не стоит возвышать
Свое бессилие. Еще ты – подержись,
Коли нет силы убежать от жизни
Безумных шквалов. И шепчу -  безгубо –
Уже безгрудо – я шепчу – простите,
Прости меня, потерянный причал, -
Ты, мама, ты, отец, и ты, родная,
Сестра, и сын, сынок мой, - ради Бога –
Избавьте  же от тяжкого неверья,
От пытки самоистязания – снимите
Сдымившееся тело со креста
И без соборованья – тихо-тихо
Отдайте почесть праху…
Опоздал.
И ни отца, ни матери уж нету,
Ни сына, ни жены и ни сестры,
Разгуливает только вольный ветер,
Перевиваючи истлевшие столбы.


21.IV.1972

Заплющу очі — темінь. Навмання
ітиму вслід за тугою. Дорого
повернення — яка ти невпізнанна!
Усе бо стало сторч, і все — чуже.
А ти іди. Повернення своє
відшукуй ген за віддаллю чекання.
Старі будинки, ніби обгорілі.
Глухий завулок. Балка. Терикон.
Та віддаляють кроки семимильні:
прочорнений, опопелілий ліс
(були народини, дешеві жарти,
обридлі співчуття…). І дощ. І ніч.
І жовтень. І рілля. І ожеред.
У нього впасти — і проспати — скільки
достане сил, і злості, і терпцю.
А ти іди. Усохлий кущ: калина?
Шипшина? Горобина? Свидина?
Усе розмила темінь. Не пізнати.
Межа — і степ. І вимоклий бур’ян.
Спить у яру шпаркий охлялий вітер.
Берусь угору. Череда берез.
Одвільгле листя, ніби кошенята,
з дитинства бачені — в рудім рову.
Червоні кола. Череда берез.
Куди ж бо далі? Вліво чи управо?
Угору? Вниз? Іще до дня життя?
А ти ступай. Її не обирають,
незнаної дороги. Нею — йдуть.
Розмитий приярок. На самім споді
спокійний, врівноважений струмок
свою самотність нишком розважає,
геть затікаючи за небуття,
де хлюпотить недовідома хвиля.
Ось кладка. І не ковзайся. Ногою
обмацай і упевнись, чи міцна.
Скинь оком — і минай. Громаддя ночі
береться у тороси. Мокрий сніг,
і збоку надбігає жовтий вогник.
Реве літак. Заходить маячня.
Де небо? Зорі де? Навколо — безкрай,
і так незатишно! Лише зблудивши,
ти пізнаєш себе. Острішки тіней,
стереометрія нічних думок,
підступні манівці орієнтирів
і розпачу зникомий парашут.
Занадто не присмоктуйся, ссавцю.
Дарма, ссавцю, присмоктуватись. Мати-
земля нечула. Ніби чужаниця,
вона, глуха до тебе, потурає
твоїм жалям мовчазністю. Лише.
Тож не присмоктуйся до неї. Марно.
Камінна грудка, вкутана людським
стражданням, нас вона не помічає,
у неї інший клопіт: галактичне
кружляння над безоднею. Вона
ще більше неприхищена за нас.
Дивися впрост. Над небо і над зорі,
повище всіх галактик і систем.
І зрозумій, що розпач твій бездонний
і безпідставний на оцій землі.
Дивися впрост. Спотвореного криком
німого рота затули. Дарма
колошкати оцю відьомську тишу,
це безгоміння всесвіту. Сси
сама-одна, сльозо космогонічна,
розпанькана і витеплена кришко
нечулості кремінної. Дорога
тобі — назад. Вертаючись — живи.
Дивлюсь туди, де прикорні мої
вітрами порозвіяні і плугом
геть переорані — за жовтий вогник
і дальніх паровозів тяглий свист,
за смерк і мжичку. Прозираю безкрай,
що ліг між нами темінню і сном.
Дивлюсь — туди. За частоколом років
і зчастих бід, за німотою снів
лягла долина. Мати і мосянжний
ранковий подзвін од монастиря.
Вертає тато. І згори пустившись,
лечу до нього в руки — упаду
і розіб’юсь — та доброта безмежна
батьківських рук запопадає нас
на відстані. Лечу ув ваші очі,
журбою криті — навзнак, кумельгом,
мов у ясну благословенну прірву,
мов у ясну благословенну смерть.
Бо унизу — праджерело. Початки
твоїх початків. Далі — у тепло,
і темінь і вологу і незрушність
малого паростка. Отам — твій діл.
Там — нерозпочаткована дорога.
Там — той бік — тебе. Той бік — досвітів.
Ждання — то крику витягнута гума
і за крайболю видовжена геть.
Шукання — незаповнювана вирва
самонезадоволень — опинила
усі твої путі. Рознапрямкований
крокує розпач — у бознакуди
із бозназвідки. Ти — лише правець
комонів, витворених маячнею,
нестерпністю і голодом бажання,
непогамованого од віків.
Іди. Минай знайомі переброди
і повертайся. Довжись. Сатаній,
як вівериця в коліщаті. Тільки
самозгоряння. І самозгоряння
самозгоряння. Вічності алмаз —
мов дим затвердлий. А душа звалашена
уже збігається, як ртутна кулька,
твій край, що був назначений початком,
уже осягнуто. Старий початок
ще бгається у себе. А спіралений
кавалок шляху скручується ще
до цілковитих самоупокоєнь.
Ось він, початок твій, сіреч кінець.
А де ж це ти? Подосі — за шелом’янем
світ за очі забіглих душ? На споді
ворушишся, як тінь позапропалого
ожуреного тіла? За плечима,
що порізнили вікові світи?
Куди ти йдеш? Кажи — куди ти йдеш?
Ти, гордий рабе, гордий рабовласнику,
попав ув ополонку німоти,
котра морозом пряжить, наче приском,
Де ти єси? Кажи — де ти єси?
Де ти, кажи, єси? Єси, чи, може,
лиш був — колись, а швидкостей космічних
не постеріг за присмерком журби?
Усі шляхи впадають у безодню.
То ти зухвало край переступи
гулкої теміні. А віщі крила
ачи на злет, ачи на плавний спад
тебе подвигнуть — де сира земля
і одволожене сльозою небо
затуляться, як мушля правіків.
А що тобі вертати — в те гніздо,
розорене бідою? Там сторіки
плачів батьківських і гарячий чад
смеркавих дум. Туди, де неприхищеність
старечого знесилля, де журба
торохкає об стіни, мов горох,
де стеля нахилилась, ніби віко
віддавна спроневірених надій?
Туди — немов на лезо. Мов під дощ,
з якого виходу нема нікуди,
хіба що… і хіба що тільки … ні,
я не зайду туди. Не варт підносити
безвихідь власну. Ти ще — потримайся,
коли несила утекти життя
шалених шквалів. Шепочу — безгубо
і — вже безгрудо — шепочу — простіть,
простіть мене, утрачені причали, —
ти, мамо, батьку, ти, і ти, дружино,
і сестро, й сину, сину мій — на Бога —
опорятуйте із тяжких невір,
з тортур самодонищення — зніміть
моє здиміле тіло із хреста
і без соборування — тишком-нишком
віддайте шану прахові…
Спізнився.
Уже нема ні матері, ні батька,
ні сина, ні дружини, ні сестри,
лише вельможний вітер походжає,
перевіваючи зотлілі слупи.
21.IV.1972