Вiчний бiль

Чому на світі так буває,
Життя дає нам Бог і забирає?
Душі дарує волю, а тіла…
Тіла ті тлінні зберіга земля .
А нам лишається у спадок біль.
Біль втрати , вічного жалю .
Відлуння пустоти біля могил,
Забути вас не стане сил.
Думкам так лячно… вже ніколи , ні…
Ви не повернетесь додому…все...
Печаль у долю проросла,
Біля могилок незабудка розцвіла.
Як тихо тут !!! Куди не гляну-
Усюди погляд… де не стану.
Пронизливий , нестерпно мовчазний,
Веселий , добрий , ну а десь сумний.
Ось тут - лежить чиєсь дитятко ,
Змахнуло крильцями , мов ангелятко,
Втомилось , спатки захотіло…
Лягло й заснуло в вічнім сні.
Неподалік – закоханих могила…
Чому ж ти доле їх не боронила?!!!
Дорога… ніч…їх повінчала темінь.
Вона як квітка, він як – кремінь.
Біля дороги дівчина-калина,
Одна була в батьків – нема дитини.
Он там накидали землі велику гору,
На сина, батькову опору.
Ще б жити те життя неспинне,
Батьки дітей ховати не повинні.
Хто ж їх на старість пожаліє?
Світило сонце…вітер виє!!!
Як вив шалено через гілля
Коли померла породілля.
Весна… а хуртовина аж до неба.
Боже , не забирай її … не треба!!!
- Вона ж синочка не сповила,
    Моя голубка , доня мила!
    Чому у неї така доля?-
Кричала матінка від горя.
Поховала … внуком милувалась ,
Гіркою сльозою не раз умивалась.
Любила сирітку , щастя бажала ,
А мати чекала на сина…чекала.
- Не можу без нього , немає спокою.
Хотіла забрати ще зразу з собою .
Душа не змирилась і нумо благати:
- То скільки мені на синочка чекати?
Почула те , мабуть,  лиха злая доля,
А може була на те божая воля,
У двадцять годочків забрала синочка…
Несла вже бабуся в руках два віночка.
Біда не зморилась по людях ходити,
Бог вже відмірив – кому стільки жити,
Не просто спинити життя бистру річку,
Помолимось краще , поставимо свічку.
Прийшла… бабусі , татові вклонилась.
Мамо , ти вчора мені тільки снилась.
Сльоза солона по щоці стікає ,
Сум усе тіло моє пробирає.
Покладу гостинці… - Води Ви просили…
Сльози біжать уже що є сили.
Сонячно сьогодні , день такий прихожий,
Спокій кладовища ніхто не тривожить.
- Царство небесне, - скажу я тихенько,
Біля могилок посижу довгенько.
А люди , бачу , все йдуть та йдуть ,
Бо душі ваші незабудками цвітуть.
Весна і та земельку прогріває,
А жайворонок літом пісню заспіває,
Рясним дощем тут плаче осінь,
Зима лишає білу просідь.
Чому на світі так буває,
Життя дає нам Бог і забирає?
Душі дарує волю, а тіла…
Тіла ті тлінні зберіга земля .
А нам лишається у спадок біль.
 Біль втрати , вічного жалю .
Відлуння пустоти біля могил,
Забути вас не стане сил.