Пiдрiзанi крила або бiла гарячка

Білизну вішав на балконі,
та оступився я зненацька.
Майнув униз, плеснув в долоні,
немов із рук дитини цяцька.

Не встиг схопитись за перила,
в ту мить було не до того.
і довелось розправить крила,
шістнадцять поверхів всього!

Спускаючись донизу вільно
назустріч тверді кам‘яній,
в вікні свою помітив Сільву
і закохався, ангел мій!

І зовсім вже упала планка –
тебе кохає кожна ланка.
Всі вени, жили, навіть попа…, 
ну що візьмеш від остолопа!

Я шансу упустить боюся,
що доля надала мені.
Така краса, моя Маруся,
тебе я бачу у вісні!

Перед очима мов міраж,
твоїх привабностей вітраж.
А розум – голову полишив,
сиджу, молюсь, вслухаюсь в тишу.

І не важливо, що лежу,
люблю тебе, коли й ходжу,
а коли чаю заварю –
то над канапою парю!

І так продовжую летіти.
Не сплю я ночі напроліт.
Перед очима клумба з квітів:
троянд, гортензій, маків цвіт!

Клітини щастям рвуть все тіло
і серце дико калатає.
Залишили мене останні сили…
і кнопки хтось у зад втикає.

А все тому, що боягузом
на білий світ з‘явився я.
І бути дикуном кургузим –
така вже доленька моя!

листопад – грудень 2015 р., Миколаїв 

* Пародія на твір Сергія Прилуцького „Крылья души распрямляются вширь“: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=624358