Про земляка-декана...

В повоєнні роки у Бурятії
Народився Іванко у матері
У далекому місті Кяхта –
Вони були там не з проста:
Його батько, військова людина,
Не побачив народження сина:
Все війна заважала клята,
Розлучила дитину й тата.
Тож коли здобули перемогу,
Вся родина зібралась в дорогу.
Повернутись хотілось в Полісся,
Де по-рідному пахне листя,
Де їх предки, древляни та угличі,
Колись жили в далекому Любечі...
Й повернулись до рідного краю,
І до схилів Дніпра, водограю,
Де в лісах росте рясно ожина...
З того міста  княжа дружина
Покоряла славетний Київ,
Побудований князем Києм…
Так ми стали з ним земляками,
Навіть долі сплелись з роками,
Але тут не про це розмова –
Повернуся до теми знову:
Любеч став для Іванка й нені
Журавлиним ключем у небі
Та прихистком для їх із татом,
Де вони збудували хату,
Де пішов Іванко до школи…
Не забуде потім ніколи
Своє перше шкільне кохання
І прогулянки аж до рання...
Але юність швидко скінчилась:
Він поїхав у Ніжин, де вчилось
Його дійсне кохання по Далю –
Тут зустрів він Валюшу–Валю,
Як студентку славетного вузу,
Він – хімічну підкорював музу.
Та, вклонившись удвох Гіменею,
Тещу мамою звав своєю.
Тож Івану всміхнулась доля –
Після сина з’явилась доня.
Його Оля – зразок оберега,
На п’ять років менша Олега,
Стала також ученим, як тато,
Це для батька – подвійне свято!
І фортуна не раз посміхалась,
Та кар'єра його не цуралась.
Він – завжди у життєвому вирі
Викладався у повній мірі:
Наш Іванич почав асистентом,
А завершив кар’єру доцентом
І деканом, який від Бога!
Коли треба була допомога –
Ми до нього йшли, як до брата,
І у скрутні часи, і у свята,
Йшли колеги, учні, студенти –
Це, повірте, – не компліменти!
Він – наставник хімічної юні
І душею був також юним.
Знали всі, що він допоможе...
Та всесильним є тільки Боже,
Який може забрати кращих,
І веселих людей, і пропащих,
Забирає багатих і злиднів –
Перед Богом усі ми рівні!
Тому нам Кочергу Івана
Забувати, мабуть, зарано.
Що пішов із житя – це прикро,
Та для нас  він – любові приклад!

22.02.2013 р.