203. Василь Стус. Меж клятых бандитов, христов и и

Меж клятых бандитов, христов и иуд
Прожил я семнадцать без малого суток.
Обитель подонков, убийц, палачей,
Злодеев, хапуг и бездомных бичей.
Вот отцеубийца, а тот боем бил
Бедняжку жену – все за то, что любил.
Вот этот со страху за смерть убежал,
Злой рок у того вон  язык отобрал.
Скорбит тот и плачет, а этот бубнит,
И каждый так Господа-Бога гневит.
За что жизнью, Отче, караешь меня,
Дай смерть мне  – отблагодарю я тебя
За успокоенье –  во мне вечный покой
Занозой засел, как сердечная боль.
Возьми меня, Боже, и в смерть заверни,
Нырну я в тебя – и в меня ты нырни.
И вырвался стон – косматый, как дым,
Я быть не желаю ни добрым, ни злым.
Жестокая плата – былое житье –
И кровь настигает. Звериным нытьем
Уже заметелило взгляды немые
От несусветной и злой кутерьмы.
Глаза б не смотрели – ни ночи ни дня,
Ступаю вслепую – иду  наугад.
И каждого кривда меня обожгла,
И падает в сердце, солено-горька,
Неверья слеза. Человече, ведь так
Беды твоей страшной звучат голоса,
Желанье добра из предсумерек тьмы,
Не вор помирает – кончаемся мы.
В груди набухает шершавая боль
За тех дураков, балагуров, никчём.
И острая страсть всплывает, как рык:
Еще хватит силы свой выстоять век,
Я выживу, выстою, выкричу я,
Пока не поглотит теченье меня.
Пусть мир обезумел, но ум ясный твой
Изподнизу входит в повытлевший сон.
Терпеть еще нужно и попусту – клясть.
О Господи Боже, прости же ты нас.


25.5.1972, психиатричка


203
Між клятих паливод, іуд і христів
прожив я сімнадцять без малого днів.
О світе підніжків, убивць і катюг,
злодіїв, напасників і волоцюг.
Оцей батьковбивця, а той мордував
нещасну дружину — за те, що кохав.
Цей далі за смерть од перестраху втік,
а тому біда одібрала язик.
Той тужить і плаче, а той бубонить,
і кожен з них Господа-Бога гнівить.
За що мене, Отче, караєш життям,
пошли мені смерть — і тобі я воздам
за вічне впокоєння — спокій століть
засів, ніби дразка, у серці й щемить.
Наблизь мене, Боже, і в смерть угорни,
пірну я у тебе — ти в мене пірни.
Бо вирвався стогін, кудлатий, як дим,
не хочу пробути ні добрим, ні злим.
Жорстока розплата — минуле життя —
і кров постигає. Звіряче виття
уже закушпелило погляд німий
од цих несусвітніх страшних веремій.
Не хочу й на очі — ні ночі ні дня,
простую наосліп — іду навмання.
Та кожного кривда мене обпіка,
і падає в серце солоно-гірка
сльоза спроневіри. Людино, єси
твоєї біди це страшні голоси,
бажання добра із передсвіту тьми,
не злодій конає — конаємо ми.
У грудях ропавий бубнявіє щем
за цих баляндрасників, дурнів, нікчем.
І гостре бажання зринає, мов рик:
ще вистане мужності вибути вік,
ще виживу, вистою, викричу я,
допоки поглине мене течія.
Хай світ збожеволів, та розум ясний
ізісподу входить у витлілі сни.
Ще треба терпіти і марне — клясти.
А ти мене, Господи Боже, прости.

25.5.1972, психіатричка