Ostanniy poverh

«Останній поверх»

Вже встигла крига все покрити.
І руки скрижанілі і мости…
Цим містом хмарочосам піднебесним
Не залишати майже вічні їх пости.

Вони стоять і мерехтять над нами.
Гукають ліхтарями скрізь туман.
А десь внизу гігантськими полями
Машини, люди та їдкий пропан.

А я дивлюсь, дивлюсь на небо,
На хмарочоси, їхні ліхтарі.
Пігулки від страху – лише плацебо.
Від нього не втечеш. Моє парі.

Крізь леза я біжу – останній поверх
Оманює мене, я поспішаю.
Без тями, але впевнений натомість
Я за собою впевнено рушаю.

Всі сходи і перила – ледве бачу.
Вже біль пронизливо в мене кричав.
І знову цей зворот я передбачу,
Зустріну й те, що не передбачав.

Всі плити й стіни давлять, заважають.
Але без них не можна утекти.
Кривавий слід, свідомість не втрачаю.
Але вже починаю просто йти…

І ось я бачу - дах вже незабаром.
Вже хмари я минув, як літаки.
А все що ми за істину вважаєм:
Життя – великий шлях до «навпаки».

І я пройшов ще крок і на коліна впав.
Даху немає – він лише надія.
Я так хотів і так давно страждав,
Але ж бетонні плити – це не мрія!

Кричу, кричу і думаю про нас.
Про хмарочоси, бодай нескінченні.
Вони як усього життя каркас,
Як вигадки природи навіжені…

Тримаюсь за опору, погляди униз.
Страху уже немає. Також і сумління.
Лиш розуміння – висоти каприз,
Безмежного щасливого падіння…

02.11.2015
Сергій Лукашов