Камiнь-вiстун

                «Клянусь тим, чим клянеться мій народ,
                не гідно воїну вертатись живим,
                кинувши на погибель свого короля.»
                (Скела «Руйнування Дому Да Дерга»)

 Ти знаєш – я згадав: у Дубліні дощить
 Так сумно, коли літо верховодить
 Всі ті ж краплини. І життя як мить
 Посеред міста. Червень котить
 По небу хмари, а пастух мовчить:
 Той – в біле вбраний. Сивочолий,
 Що від нудьги цей острів траворунний
 Засіяв міфами. Колючками пісень.
 Бо недарма оцей мокряк понурий
 Землі друїдів провіщає день –
 Отой, що справжній. Із роси й туману*
 Я книгу склав в зелене вбрану.
 І позабув на мить, що кожен пагорб тут
 Чиясь могила. Кожен камінь чкрут,
 Вістун, який пророчить неминуче.
 А я собі на вересовій кручі
 Ірландії-вдови із вітром розмовляв,
 Ім’я безсмертне Конайре** назвав.

 Примітки:
 *  - Насправді з роси й туману у нас в Ірландії складають пісні.

 ** - Конайре Мор мак Месс Буахалла. Скільки стоять зелені пагорби в Ірландії стільки будуть пам’ятати про нього…

 *** - Калідаса писав колись «Хмара-вістун», але в нас в Ірландії був колись камінь-вістун. Був. А де він зник – ніхто й не знає…